Джордж Мартін - Борва мечів

відділилися три тіні; він ступив між зубців, підняв лука, напнув, повів за постаттю, що хутко бігла до своєї мети, зачекав…

Злітаючи з тятиви, стріла тихенько свиснула. За мить почувся скрик і стогін, і ось уже двором біжать, прискоривши крок, дві постаті. У Джона в руці вже була друга стріла. Та цього разу він поспішив і схибив, а поки наклав третю, постаті вже зникли. Він пошукав іншу ціль і знайшов аж чотири, що саме оббігали порожню шкаралупу Воєводиної Башти. Місячне сяйво блищало на їхніх списах та сокирах, а на круглих шкіряних щитах змальовані були всілякі страхітливі знаки: черепи та кістки, змії, ведмежі лапи, жахливі гемонські пики. «Вільний нарід» — зрозумів він. Тенни теж мали щити чорної вивареної шкіри зі спижевими облямівками та бляхами посередині, але їхні були прості, нічим не прикрашені, важчі за плетені з верболозу і розмальовані щити наскочників.

Джон відтягнув сіре гусяче пір’я до вуха, націлився і випустив стрілу, тоді наклав, натягнув, випустив ще одну. Перша прохромила щит із ведмежою лапою, друга — горлянку дичака. Той верескнув і впав. Ліворуч почулося низьке «тум!» Глухого Дика, а тоді ще одне — Шовкуна.

— Влучив! — хрипко скрикнув хлопець. — Поцілив одного в груди!

— То поціль іншого, — відповів Джон.

Тепер він не мусив вишукувати цілі, а лише вибирати кращі. Джон звалив дичацького лучника, поки той накладав стрілу на тятиву, потім надіслав іншу стрілу сокирникові, що рубав двері до Гардінової Вежі. Друга стріла не влучила, проте затремтіла у дубовій дошці просто перед дичаком, і той зразу роздумався та втік. Тієї миті Джон нарешті упізнав у ньому Чорного Чиряка. За пів-удару серця старий Мулій простромив йому ногу стрілою з даху Кремінного Куреня, і той поповз геть, лишаючи по собі криваву смугу. «Може, хоч тепер припинить скиглити про свого чиряка» — подумав Джон.

Коли його сагайдак спорожнів, він сходив по нового і став до іншої прогалини між зубцями поруч із Глухим Диком Фолярдом. Джон випускав по три стріли на кожну Дикову — така була перевага довгого лука. Щоправда, інші стрільці наполягали, що арбалетна стріла краще пробиває, але ж і перезаряджати арбалета — довше та незграбніше. Джон чув, як дичаки перегукуються один до одного; десь на заході засурмив ріг. Світ складався з місячного сяйва та тіней, час спливав у нескінченному повторенні самому собі «накладай-тягни-пускай». Дичацька стріла розірвала горло сусідньому солом’яному вартовому, та Джон ледве помітив. «Подаруйте мені один точний постріл по магнарові теннів» — молився він богам свого батька. Магнар був ворогом, якого він міг ненавидіти. — «Подаруйте мені Стира.»

Пальці німіли, великий був натертий до крові, але Джон накладав, тягнув і пускав. Око помітило якийсь спалах; він обернувся і побачив, що з дверей трапезної виривається вогонь. За мить запалала уся величезна, вибудувана в ощеп трапезна. Трипалий Гоб і його помічники з Кротовини сиділи безпечно нагорі Стіни, та все одно Джонові стало млосно у животі, наче його вдарили.

— Джоне! — заволав Глухий Дик своїм чудернацьким голосом. — Зброярня!

Джон побачив дичаків на її даху. Один тримав смолоскипа. Дик вигулькнув з прогалини між зубцями, аби узяти точний приціл, підсмикнув арбалета до плеча і з тумканням випустив стрілу по чоловікові зі смолоскипом, але схибив.

Стрілець унизу виявився влучнішим.

Фолярд не видав ані звуку, лише перекинувся уперед зі стіни. До дворища унизу було з півтора десятки сажнів. Джон почув глухий удар, визирнув з-за солом’яного вояка, намагаючись знайти очима, звідки прилетіла стріла. Стоп за десять від мертвого Дика Фолярда він помітив шкіряного щита, розкошланого кобеняка, шапку рясного рудого волосся. «Поцілована вогнем» — подумав він, — «щасливиця». Джон підняв лука, та пальці не хотіли розтискатися, і вона зникла так само миттєво, як з’явилася. Він крутнувся, лаючись, і натомість випустив стрілу по дичаках на даху зброярні. Але схибив і по них.

До того часу стайні вже горіли; зі стійл вибивався чорний дим, летіли жмути палаючого сіна. Коли завалився дах, полум’я вистрибнуло вгору та заревло так гучно, що й рогів теннів не стало чути. П’ять десятків теннів саме крокували королівським гостинцем у щільній батові, здійнявши щити над головами. Інші вже вдиралися до замку крізь городи, крізь викладений плитняком двір, повз старий сухий колодязь. Троє прорубалися крізь двері помешкань маестра Аемона у дерев’яній вежі під крукарнею. Нагорі Мовчазної Башти шаленів бій — мечі проти спижевих сокир. Але головне відбувалося не там. «Танцюристи не стоять на місці» — майнула в Джона думка. Він пошкандибав до Шовкуна, вхопив того за плече і заволав:

— Гайда зі мною!

Разом вони перейшли до північної огорожі, де Король-Башта дивилася на браму та нашвидкуруч зляпаний Доналом Нойє вал із колод, барил та мішків збіжжя. Тенни були просто попереду, наче на долоні. Вони мали на собі шоломці без заборол, довгі шкіряні сорочки з нашитими спижевими бляхами. Багато з них тримали спижеві сокири, хоча кількоро вимахували кам’яними. Ще більше мали собі за зброю короткі списи з вістрями у подобі листків, що виблискували червоним при світлі палаючої стайні. Йдучи приступом на вал, тенни верещали щось прадавньою мовою, тицяли списами, змахували сокирами, однаково байдуже проливаючи збіжжя з мішків та кров з людей. А тим часом на них дощем сипали стріли з луків та арбалетів стрільців, яких Донал Нойє поставив на сходах.

— Що нам робити?! — закричав Шовкун.

— Бити-вбивати! — вигукнув Джон у відповідь, тримаючи в руці чорну стрілу.

Жоден лучник не міг і мріяти про кращу ціль. Коли тенни ринули на приступ валу, то обернулися спиною до Король-Башти. Вони саме лізли через мішки та барила до людей у чорному, коли Джон та Шовкун одночасно випустили стріли. Так вийшло, що обоє обрали собі одну ціль: щойно тенн досяг верхівки валу, як лучна стріла виросла в нього з шиї, а арбалетна — зі спини між лопаток. За пів-удару серця в живіт йому пхнули меча, скидаючи назад, на іншого тенна. Джон сягнув до сагайдака по стрілу — там знову було порожньо. Шовкун тим часом натягував арбалета. Джон лишив його і пішов по стріли, та не встиг зробити і трьох кроків, як ляда розчахнулася за пів-сажня від нього. «От халепа! Зламали двері, а я й не почув.»

Та гадати, як це сталося, розмірковувати чи кликати на допомогу часу не лишилося. Джон кинув лука, сягнув за плече, висмикнув Пазур із піхов і завдав