Джон Роберт Фаулз - Маг

все наше оточення — не що інше, як фікція, ілюзія. І немає такої ілюзії, без якої не можна було б обійтися… Щось я в дуже вже глибокі матерії поринула, — усміхнулася моя співрозмовниця.

Я відповів їй блідою усмішкою.

— Але ви ще не так глибоко добралися, щоб пояснити, чому вибрали саме мене.

— Головний принцип буття — випадок. Моріс каже, що ніхто цього не ставить під сумнів. На рівні атомів і молекул світом править чиста випадковість. Звичайно, ми всі плекаємо ілюзію, що це не так.

— Але наступного літа ви трохи покеруєте випадковістю?

— Навряд. Хто зможе передбачити, як поведеться цей молодик?

— А що сталося б, якби я привіз Алісон на острів? Раз мені таке запропонували.

— Можу вас запевнити в одному. Моріс зразу розпізнав би, що немає жодної потреби випробовувати її щирість і порядність.

Я глянув під ноги.

— Чи знає вона про…

— Знає нашу мету. А подробиці… ні.

— І вона зразу згодилася?

— На те, щоб інсценувати самогубство, — не зразу, та й то з умовою, що невдовзі ви довідаєтеся правду.

Я навмисно витримав паузу.

— Чи сказали ви Алісон, що я хочу з нею побачитися?

— Їй відома моя думка про це бажання.

— Гадаєте, що мене вже не варто й до уваги брати?

— Якщо ставитимете нерозумні запитання, то так і гадатиму.

Я креслив виделочкою візерунки на скатертині. Хотів справити враження опанованого й не переконаного.

— А що ви самі, пані де Сейтас, зазнали цього першого року на острові?

— У мене було бажання допомагати Морісові… Все почалось одного вихідного дня, а точніше — довгої ночі, яку ми з Морісом провели в розмові про чуття провини. Після смерти мого дядька виявилося, що я і Білл добряче розбагатіли. І зазнали того, що тепер називається психотравмою. Отож побалакали на цю тему з Морісом. Під час розмови випало… не раз стрибати через прірви та провалля та прокладати через них мости. Мені здається… мабуть, вам теж, що ось так приходять осяяння й відкриття. Раптово. У цілості. І відтоді мусиш досліджувати їх до решти.

— Так само, як і жертв цих відкриттів?

— Ніколасе, ми ніколи не знаємо наперед, вдасться чи не вдасться. Пізнавши нашу таємницю, ви стали чимсь на зразок радіоактивної речовини. Сподіваємося, що не почнеться ланцюгова реакція. Але ми цього не певні. — Де Сейтас опустила очі. — Один чоловік… десь у такому становищі, як ваше… сказав мені, що я схожа на ставок, у який кортить кинути камінь. У подібних випадках я далеко не така спокійна, як могло б видатися збоку.

— Гадаю, в таких випадках ви дуже спритно маніпулюєте цими невдахами.

— Туше! Ви поклали мене на лопатки, — вклонилася вона. — Наступного тижня від’їжджаю. Як завжди, у вересні, коли не треба пильнувати дітей. Я нічого не приховую. Роблю це щороку.

— Їдете до нього?

— Так.

Між нами зависло щось схоже на її мовчазні перепросини. Ця жінка відчула, що на мене хлинули заздрощі й я визнав їх природними. Бо ж пересвідчився, що скарб зв’язку двох людей і поділеної на двох долі — це дійсність, а не виплід моєї уяви.

Де Сейтас глянула на годинник.

— Ой леле! Шкода, мушу йти. Маю зустрітися з Ґунгільдою та Бенджі біля Кінґз-Кросс. Такі вже смаковиті ці тістечка…

Вони лежали неторкані — бридка барвиста розкіш.

— Варто заплатити за насолоду не їсти їх, — зауважив я.

На знак згоди де Сейтас скорчила веселу гримаску, й я махнув рукою офіціантці. Поки ми чекали на рахунок, моя співрозмовниця сказала:

— Ще одне. За останні три роки Моріс двічі перебув важкий інфаркт. Так що наступного літа… може й не бути.

— Так. Я чув про це від нього самого.

— Ви повірили?

— Ні.

— А мені вірите?

— З усього сказаного аж ніяк не випливає, що з його смертю не буде наступного літа, — ухильно відповів я.

Вона скинула рукавички.

— Навіщо ви це сказали?

Я відповів усмішкою — її власною.

Де Сейтас розтулила була вуста, але змовчала. Я згадав свої слова про Лілі: «випала з ролі». В очах матері відображалася дочка. Лабіринт, даровані й відкинуті привілеї. Примирення.

За хвилину ми йшли коридором до виходу. Назустріч наближалися два чоловіки. Порівнявшись з нами, один із них хапнув ротом повітря, мало не схлипнув. Де Сейтас зупинилася, теж заскочена. Випадковий стрічний був у темно-синьому костюмі й носив краватку-метелика. Густа, рано посивіла шевелюра, рум’яні щоки, пухлі губи. Жінка рвучко повернула голову до мене.

— Вибачте, Ніколасе… Ви б не могли спіймати мені таксі?

Обличчя цього солідного пана кумедно змінилося. Несподівана зустріч ураз обернула його юнаком, занурила в спомини про давно минуле. З надмірною чемністю я дав дорогу людям, що йшли попити чаю, й таким чином зміг затриматися на кілька секунд.