Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

Тепер треба було ждати й самих козаків. Вози йшли вісь коло осі, тісними рядами. З гармат, що повзли в середині витягнутого чотирикутника, були зняті чохли. Надвечір попереду заліловіли обриси села. Звідти підтюпцем повертався Сапожков з двома розвідниками. Збуджений і веселий під’їхав до Телєгіна й Івана Гори, зняв папаху, скуйовдив мокре волосся:

— Все гаразд, на хуторі нікого, крім жінок і дітей. Далі, верст за п’ять, станиця, там — козаки…

— Козаки, козаки, потішили теж! — сердито перебив Іван Гора. — А де наші?

— Не знаю, кажу ж тобі… Наші від станиці відійшли, а на хуторі їх не було…

— Хутір треба займати, — сказав Іван Ілліч, — поки не зв’яжусь з фронтом, ані кроку далі хутора не ступлю.

Смерком зайняли хутір, що розкинувся понад берегом загаченого яру. Червоноармійці стукали в віконниці, кричали залякуюче: «Хазяї, вилазь!» Заходили в натоплені темні хати. Лише де-не-де за піччю знаходили жінку з дитиною або бабусю, що бурмотіла з остраху. Все чоловіче населення втекло в станицю. Телєгін наказав окопуватись. Обидва кінці вулиці загородили тісно поставленими возами. Сапожкова він ще завидна послав з охочими в глибоку розвідку, щоб за ніч зв’язатися з фронтом.

Ніч минула тривожно. Хоч козаки не дуже охочі битися ночами, проте можна було сподіватися від них усякої пакості. Іван Ілліч і Іван Гора ходили з кінця в кінець хутора, пробирались по гнучкому ще льоду на той бік ставка. Небо було непроглядне, гарматна стрільба на північному сході затихла. Зривався вітер, що віяв вогкістю, мороз зменшувався, і сніг уже не рипів під ногами.

— У пастку, ну чисто в пастку потрапили, — гудів Іван Гора, похмуро ступаючи поруч з Телєгіним, — не змогли довести полку… Ганьба! Нас шукають: ми шукаємо, що за чортівня! Хто винен, ну, хто?

— Та облиш, ніхто не винен!

— З кого першого спитають? З мене. І правильно. Комісар у степу з полком загубився, от чортівня!..

Гучно пролунав поодинокий постріл. Іван Гора з розгону спинився. Було чути удари його серця. І зразу знялась ураганна стрільба і так само раптово вщухла. В темряві лише перемовлялися люди, що повискакували спросоння з хат.

— Нервуються хлопці, — сказав Іван Ілліч. — Молодь необстріляна. Давай покуримо.

Перед світанком він зайшов на хвилинку в хату, обережно переступаючи через ноги сонних, навпомацки добрався до грубки. Дашина рука в темряві відшукала його і погладила по обличчю, він притулив до губів її теплу долоню.

— Чого ти не спиш?

— Знаєш, я про що, Іване, коли ми довго простоїмо на хуторі, кінець кінцем можна зіграти «Розбійників» під відкритим небом і навіть просто в шинелях, не в цьому суть…

— Ну, звичайно, Дашенько.

— Так гаряче у нас пішло — жаль, якщо вони все розгублять…

— Правильно… Я завтра подивлюсь, — може, сарай який-небудь знайдеться. Спи, дитинко…

Він знову вийшов на вулицю і глибоко вдихнув вогкий вітер. Після стількох років нудьги за щастям Іван Ілліч ніяк не міг звикнути до того, що воно було за два кроки в низенькій хаті, на теплій печі під кожухом…

«Не спить, тривожиться… І отже, ні словечка… Тільки зраділа, лапку простягнула… Яка дивна жінка!..»

Те, що вона відшукала його в темряві, і погладила, і притулила долоню до його губів, так схвилювало Івана Ілліча, що й на вітрі обличчя його палало… Невже він все-таки помиляється? «Ні, дорогий мій, ці дурниці — геть… Подруга — так, так, так… Вірна — так, так, так… І тим будь щасливий…»

Він ніколи не міг забути тих темних вечорів у Петрограді, коли, прибігаючи з добутим пиріжком, з цукеркою якою-небудь для Дашеньки, він викликав у неї тільки огиду й жах… Значить, в ньому було таке і нікуди воно не поділося. Але, боже мій, як же він любив цю жінку, як він бажав її!

З темряви підійшов Іван Гора, руки його були глибоко засунуті в кишеню бекеші.

— А якщо вони Сапожкова у нас перехоплять?

— Дуже можливо. Я на світанку висилаю другу розвідку.

— Раніш, набагато раніш треба було все це робити!.. — Іван Гора витягнув руку з кишені і постукав себе кулаком по лобі. — Не справдив довір’я комуніст! Видряпаємось з цієї історії благополучно, — однаково не прощу собі… Я б такого комісара повів он за ту комору: прощавай, товаришу!

— Іване Степановичу, я стільки ж, як і ти, винен, якщо хочеш…

— Ні, ні. Ну, ходімо, давай закуримо…

Цілу ту ніч Сергій Сергійович Сапожков з п’ятьма розвідниками-охотниками кружляв по степу, сподіваючись виявити які-небудь ознаки фронту. Але степ був глухий і непроглядний. Запалювали сірника й орієнтувались по компасу. Негодовані коні потомилися, а той, на якому був нав’ючений кулемет, закульгав і тягнув поводи. Сапожков наказав злізти з коней, розгнуздати, попустити попруги. З засідельних торб дістали пшениці, насипали в шапки, почали годувати коні, поставивши їх спиною до вітру.

— Товаришу командир, я знайшов пояснення, чому ми не могли натрапити на фронт, — сказав Шаригін, як завжди вдумливо добираючи слова. — Фронт сконцентрувався… (Він змерз, губи у нього ледве ворушились). Ми підтягнули фланги в район бою, і козаки сконцентрувалися. Можливий такий факт?

— О козаки, козаки, брехливе й коварне поріддя крокодилів! Пекло і тисяча дияволів! — серйозно промовив Латугін. Троє молодих червоноармійців (мобілізовані на козачих хуторах) пирхнули зо сміху. Шаригін зараз же відповів:

— Не завжди жарт до речі, товаришу Латугін. Нахабство треба придержати в серйозних справах.

Сапожков тихо:

— Годі, хлопці, не сваріться.

Коні бряжчали вудилами, з хрустом жуючи пшеницю.

За спинами у розвідників посвистував вітер у дулах гвинтівок.

— Їж,