Станіслав Лем - Кіберіада

Наступний випадок трапився з швейцарцем Францом Міттельгорном, який прибув до Неаполя двадцять сьомого травня. Цей випадок вирізнявся з-посеред інших тим, що Міттельгорна добре знали в пансіонаті, де він зупинявся щороку. Власник великого антикварного магазину з Лозанни, заможний старий холостяк, мав свої дивацтва, яким потурали, бо був солідним клієнтом. Займав дві кімнати, сполучені дверима — одна з них правила за кабінет, друга була спальнею. Сідаючи їсти, щоразу з лупою перевіряв чистоту тарілок і столових приборів, вимагав страв, приготованих за власними рецептами, бо хворів на харчову алергію. Коли в нього часом набрякало обличчя, як це буває при хворобі Квінке, він викликав кухаря й вичитував йому в залі. Однак кельнери казали, що Міттельгорн, крім харчування в пансіонаті, перекушував у дешевих їдальнях. Він пропадав за рибною юшкою, яку йому не дозволяли їсти, тож порушував дієту, а тоді ще й влаштовував сцени в пансіонаті Останнім часом Міттельгорн трохи змінив спосіб життя, бо ще з зими хворів на ревматизм, і лікар приписав йому грязеві процедури. Їх він приймав у Вітторіні. В Неаполі у нього був постійний перукар, який сам приходив до пансіонату, але користувався інструментами, привезеними Міттельгорном з собою, — той не хотів користуватися бритвою чи гребінцем після когось іншого. Довідавшись після приїзду, що перукар уже не працює, Міттельгорн лютував і заспокоївся аж тоді, коли підшукав собі нового перукаря, якому довіряв.

Сьомого червня антиквар зажадав, щоб у кімнаті напалили. Камін був оздобою великої кімнати, але в ньому ніколи не палили. Проте Міттельгорнові не довелося повторювати двічі. Незважаючи на сонячний день і температуру вище Двадцяти, його бажання задовольнили. Камін трохи димів, але Міттельгорнові це не заважало. Він замкнувся в кімнаті й не виходив на вечерю. Це було чимось нечуваним, бо він ніколи не пропускав ні обіду, ні вечері, а для більшої пунктуальності носив два годинники — наручний і кишеньковий. Оскільки він не відповідав на телефонний дзвінок і стук у двері, їх виламали (замок зсередини був заблокований пилочкою для нігтів). Кімната була повна диму, а господар лежав непритомний. Порожня коробочка з-під снодійного свідчила про отруєння, тож «швидка допомога» відвезла його в лікарню. Збираючись у кінці червня до Рима на аукціон стародруків, Міттельгорн привіз їх із собою повну валізу. Тепер валіза була порожня, зате камін забитий горілим папером. Пергаменти, які не хотіли горіти, він покраяв перукарськими ножицями на вузенькі смужки, рамки дереворитів потрощив на тріски. Проте готельне майно лишилося незайманим, за винятком обірваного шнура портьєри, зав’язаного зашморгом, наче хотів на ньому повіситися, але шнур не витримав його ваги. Про спробу повіситися свідчив і столик, приставлений до вікна.

Коли Міттельгорн після дводенного сну опритомнів, лікар, побоюючись запалення легенів, послав його на рентген. Уночі Міттельгорн був дуже неспокійний, марив, то викрикував, що він невинний, що то не він, то погрожував і сварився з кимось. Врешті, почав зриватися з ліжка, й санітарка, не даючи з ним ради, побігла по лікаря. Скориставшись її хвилинною відсутністю, Міттельгорн вскочив до кімнати чергових поряд зі своєю палатою, вибив у шафці з ліками шибу й випив пляшку йоду. На третій день він помер від тяжких опіків шлунка.

Судова експертиза констатувала це як самогубство, викликане божевіллям через раптову депресію. Однак коли слідство поновили й наново опитали обслугу, нічний черговий пригадав особливий інцидент, який стався увечері напередодні фатального дня.

На столі в приймальні стояла коробка з конвертами і чистим папером для відвідувачів і гостей. Після вечері розсильний приніс квиток в оперу, замовлений німцем, сусідом Міттельгорна. Оскільки німця саме не було, портьє вклав квиток у конверт і встромив його до ключів, які висіли на дошці, поділеній на шухлядочки. Помилково конверт потрапив у шухлядочку Міттельгорнового ключа. Той разом із ключем узяв конверт, розірвав його й підійшов до лампи в холі, щоб прочитати листа. В нього підломилися ноги, й він, затуливши очі рукою, опустився в крісло, потім ще раз глянув на аркушик у руці й мало не бігцем кинувся до свого номера. А портьє, згадавши, що замовляв по телефону квиток для німця, а не для Міттельгорна, геть розгубився. Бачачи, що в німцевій шухлядці нема конверта, він здогадався про свою помилку й вирішив зайти до Міттельгорна. Постукав до нього в двері й, не дочекавшись відповіді, увійшов. Кімната була порожня. Розірваний конверт і зім’ятий аркушик лежали на столі. Портьє зазирнув у конверт і знайшов квиток, якого Міттельгорн, очевидно, взагалі не помітив. Забравши його, спонукуваний цікавістю портьє розправив аркушик, що справив таке враження на швейцарця. Він був зовсім чистий. Спантеличений портьє вийшов. Швейцарцеві, який ішов назустріч, несучи пляшку мінеральної води з холодильника, він не сказав нічого.

Оскільки на цьому етапі слідства поліція рада була вхопитися й за соломинку, чистий аркушик набув особливого значення, тим більше, що наступного дня Міттельгорн загадав запалити в каміні і з ранку до ночі (щоправда на обід він усе-таки зійшов) палив свої неоціненні книги. Чистий аркушик був або якимось умовним знаком, що так гнітюче вплинув на Міттельгорна, або ж йому просто щось примарилося в холі й він вичитав на аркушику неіснуючий зміст. Перший варіант здавався дуже нереальним, нагадуючи дешевий трюк з якогось детектива, й зовсім не узгоджувався з постаттю Міттельгорна: він був чоловік солідний, поважний антиквар і знавець своєї справи, в його паперах не виявили нічого прихованого чи підозрілого. Однак, заглиблюючись у його минуле, поліція добралася й до давніх подій часів останньої світової війни. Міттельгорн був тоді директором одного з найбільших німецьких антикварних магазинів у Мюнхені. Магазин належав старому заможному євреєві. Після запровадження нюрнберзьких положень Міттельгорн став управителем магазину, а власник потрапив у концтабір Дахау, де й загинув. Після війни Міттельгорн став власником магазину на підставі заповіту, в якому небіжчик відписав йому все майно. Щоправда, ходили чутки, наче старого змусили підписати той заповіт і Міттельгорн доклав до того рук. Це, певна річ, були плітки, але Міттельгорн через два роки разом із своєю фірмою перебрався до Швейцарії й зупинився в Лозанні, Напрошувалася думка, що його психічна криза могла бути пов’язана зі згаданими подіями мало не сорокарічної давності і він зазнав оптичного обману, прийнявши чистий папір за повідомлення, пов’язане з колишніми подіями або ж його гріхами. Знетямившись, він вирішив знищити безцінні речі, а тоді, в зростаючому шаленстві, наважився й на власне життя. У лікарні він пробував боронитися перед докорами померлого, який з’являвся до нього, аж