Іван Іванович Білик - Яр

Діждавшись, коли розмерзнеться узбережна смуга понад річкою, ми з Якимом почали зносити на купу все, що могло придатися при будівництві плотика: старе напівсухе паліччя, винесене повенями на берег. Усе це треба було скріпити й сплести в одне ціле. Але чим? Про якісь стовбури ми не могли й мріяти — не тільки тому, що не мали жодного інструменту, навіть простого ножа; тут найвища рослина не перевищувала метра.

Яким вигадав новацію: вив'язати «стовбури» з тонкого верболозу, а потім уже тими «стовбурами» скріплювати весь отой назбираний мотлох.

Ми негайно приступили до роботи, але через два дні побачили, що це займе хтозна скільки часу. Та ще й невідомо, чи буде з того пуття. Я запропонував інше:

— Давай пройдемо ще трохи берегом униз, поки земля не розгрузла.

Яким повагався, та зрештою пристав на маю пропозицію.

Ми пішли понад берегом далі, обминаючи голі ділянки, де ґрунт уже почав розкисати. Уночі все знову замерзло, а до обіду наступного дня вкритих снігом ділянок берега ставало ще менше. Ми за всі роки не бачили в цьому краї такої раптової весни. Починалась повінь, Нілгиси виходила з берегів, а на самих берегах швидко прокидалися поснулі з осени болота. Далі просуватися суходолом стало неможливо. Вранці третього дня, за ніч до несхочу намерзшись, бо наш трут виявився мокрим і ми не змогли розвести багаття, лихі й доведені мало не до розпачу, ми вирішили спинитись і нарешті побудувати пліт.

Робота пішла на диво швидко. Спочатку це нас дивувало, та потім знайшлись причини такого споріння. Нужденна тутешня рослинність почала прокидатись од зимової сплячки, попід корою пішли весняні соки, і пруття, що правило нам за основний будівельний матеріал, стало набагато гнучкіше. Спершу ми сплели з хмизу дві мати, завширшки два й завдовжки три метри, поклали одну з них на землю, намостили на ній товстий шар зібраного на березі паліччя та сміття, накрили зверху другою матою й заходились усе це прошивати лозовими «мотузками». Вийшло щось на зразок товстого й важелезного бутерброда. Ми сподівались якось зіпхнути його в річку, але Яким висловив сумнів:

— Чи триматиметься на воді?..

Зовнішні мати були з живого хмизу, начинили ми свого «бутерброда» теж не висхлим після зими паліччям. Раптом усе це наше творіння потоне? Сушити його ми не мали змоги, бо з неба то сніжило, то дощило, а сонце рідко виглядало із-за хмари. Потім Яким сказав:

— Найкраща теорія — це практика.

І ми вирішили випробувати свій «бутерброд».

За останні дні то було друге диво: «бутерброд» наш тримався на поверхні. Не потонув він і тоді, коли ми вдвох залізли на нього й почали обережно розхитувати. Коли я надто захопився, Яким закричав:

— Обережно!..

Наш пліт був у тихій заводі, тут вода не вирувала, як на стрижні. Та варто було вийти на сильнішу течію, і нас понесло б, як кажуть, без керма й вітрил. «Бутерброд» справді був некерований. Ми не мали ні весла, ні бодай жердини. Догрібшись руками до берега, ми вилізли й почали думати, що робити далі. На цьому відтинку річка Нілгиси мала всі ознаки гірського потоку. Тепер ми з Якимом пошкодували, що ще за добрих морозів не пройшли берегом до того місця, де річка вгамовувалася й текла плавно. Та про це тепер було пізно думати. Ми не мали права забувати, що ми тут робимо й чим це нам загрожує. Це нам загрожувало смертю — кожен згаяний день міг виявитися фатальним.

Зробивши з хмизу дві грубих мітли й побравши свої нужденні втікацькі лахи, ми сіли на пліт і відштовхнулись од берега. Мітли мусили нам правити за весла, і нічого кращого в таких умовах ми не могли б вигадати. Яким застеріг:

— Треба тільки весь час попід берегом...

Він мав рацію. Течія на стрижні була така бурхлива, що ми б там ураз потонули вкупі зі своїм «бутербродом».

Нам щастило впоруватися з течією майже всю другу половину дня. Річка ставала помітно лагіднішою. І коли береги її розсунулись і пані «бутерброд» поплив спокійно, я не витримав і випростався. Більше того — підняв угору обидві руки й переможно закричав:

— Є Бог на світі, хоч і єврейський!..

Цю приказку любив повторювати наш покійний товариш Кастусь.

Якима також захопила моя дурість, і коли він весело зареготав, повіривши в нашу сьогоднішню перемогу над цією дикою річкою, плесом якої ще плавали крижини, — почувся різкий свист і тріумфальний регіт:

— Ну, что, мандавошки, — попались?!

Два дні блукав Максим яром, заходив у найтемніші вирви, сидів над глибокими прірвиськами, голодний та обдертий. Дерева в яру вже пойнялися блідим золотом осени, у глибоких вибалках було вогко й холодно, перше опале листя тоскно шаруділо під ногами. Максим то лягав десь на пагорбку, щоб зігрітися, то знову вставав і йшов, куди несли ноги, через баюри та рівчаки, через правічні завали й драговину потічків, які тхнули гниляками.

Одну ніч він просидів під старим крислатим дубом, навіть ока не стуливши, і в цій моторошній тиші йому робилося неначе трохи вільніше. Тоді знову встало з-за крутого східного бескиду сонце, і Максим, підкоряючись невідомим силам, пішов кудись далі. Того дня він дійшов до Далекого Яру, мало не під Веприки, а коли смеркло, сів на великій голій брилі граніту, напеченій за день, і звісив ноги додолу. Його трохи здивувало, що навпроти, на тому березі через прірву, там, де сідало важке червоне сонце, видніли знайомі обриси Яру з густими садками та частоколом тополь край великої Київської дороги. Сонце мляво скочувалося за тополі, оторочивши їх золотою лиштвою, і Максим зачудовано подумав: коли ж