Джордж Мартін - Борва мечів

«Ти надто багато чуєш, старий пірате.» Знати людей перемитникові так само важливо, як припливи та відпливи, бо інакше його життя не триватиме довго. Нехай королевині люди — усі, як один, палкі прихильники Господа Світла. Та вояки і простолюдці на Дракон-Камені потроху поверталися до богів, яких знали упродовж цілого життя. Вони подейкували, що Станіса зурочили і зачарували, що Мелісандра відвернула його від Седмиці, аби схилити перед якимось гемоном з тіні, а ще… настрашніший гріх з усіх… що вона зі своїм богом не справдила його надій. Навіть деякі лицарі та вельможні пани трималися тієї ж думки. Давос потроху відшукав їх усіх, добираючи так само ретельно, як жеглярів собі на корабель. Пан Геральд Говір хоробро бився на Чорноводі, але потім від нього чули балачки про те, що Ра-Гльор, напевне, дуже слабкий бог, коли дозволив карликові та мерцеві жорстоко побити своїх вірних. Пан Андреш Естермонт був королю братом у перших і навіть колись служив зброєносцем. Байстрюк зі Щеботу очолював позадній сторожовий загін, завдяки якому Станіс безпечно дістався галер Саладора Саана — та сам він уклонявся Воїнові з таким самим завзяттям, з яким кидався у битву. «То люди короля, а не королеви.» Втім, про них краще не згадувати.

— Один лисенійський пірат колись мені казав, що добрий перемитник на чужі очі не втрапляє, — обережно відповів Давос. — Чорні вітрила, замотані ганчір’ям весла, жеглярі, що вміють тримати язика за зубами — ось що йому найпотрібніше.

Лисенієць зареготав.

— Краще навіть жеглярі зовсім без язиків! Німі здоровані, що не вміють ані писати, ані читати. — І миттю спохмурнів. — Та все ж добре чути, що хтось береже твою спину, старий друже. Чи віддасть король малого своїй червоній жриці, як гадаєш? Один маленький дракончик може скінчити цю довгу набридливу війну.

Стара звичка змусила Давоса сягнути по своє щастя, але кісточки пальців більше не висіли в нього на шиї — рука не намацала нічого.

— Король цього не зробить. Він не зашкодить своєму кревному родичеві.

— Князь Ренлі був би радий це почути.

— Ренлі був зрадник, що повстав зі зброєю в руках. Едрік Шторм не винний у жодному злочині. Його милість — справедливий володар.

Саладор здвигнув плечима.

— Оце ми подивимося. Або ти подивишся. Що до мене, я повертаюся в море. Просто зараз лукаві та хтиві перемитники сновигають Чорноводою затокою, уникаючи платити їхньому володареві законне мито.

Він ляснув Давоса по спині.

— А ти бережи себе. Ти і твої німі друзі. Ти піднісся дуже-дуже високо, та не забувай: що вище хтось видирається, то далі йому падати.

Давос розмірковував про його слова, поки видирався сходами Змій-Башти до маестрових помешкань під крукарнею. Він і без Саладора розумів, що піднісся надто високо. «Я не вмію ані читати, ані писати, панство мене зневажає, про правління державою я нічого не знаю… то як я маю служити Правицею Короля? Моє місце — на містку корабля, не у замкових палатах.»

Саме так він одного дня сказав маестрові Пилосу.

— Ви ж досвідчений керманич, якого знають на морях, — відповів маестер. — Адже і кораблем треба правити, хіба ні? Долати зрадливі води, ловити свіжий вітер у вітрила, вгадувати, коли почнеться буря і як найкраще її уникнути. Правити державою — майже те саме.

Пилос бажав йому добра, та чомусь його слова зачепили Давоса за живе.

— Геть не те саме! — скрикнув він. — Королівство — зовсім не корабель… і то добре, бо наше королівство давно б потонуло. Так, я знаюся на линвах, щоглах та водах, але чи багато мені зараз із того зиску? Де я маю шукати вітру, який би заніс короля Станіса на престол?

Маестер засміявся.

— Ось бачите, мосьпане, як добре розумітися на вітрі. Адже слова — то і є вітер, так кажуть люди. Ви здмухнули мої слова вітром свого здорового глузду. Гадаю, їхня милість добре розуміють, кого мають собі за Правицю.

— Цибулину, — похмуро буркнув Давос. — Ось кого король має собі за Правицю. Правиця Короля має бути вельможним паном, мудрим та освіченим, уславленим воєводою, звитяжним лицарем…

— Пан Риам Рожвин був найвеличнішим лицарем своєї доби, але одним із найгірших Правиць у службі всіх відомих нам королів. Молитви септона Мурмізона творили дива, та коли він був Правицею, вся держава, як одна людина, молилася про його смерть. Князь Маслоплав був відомий спритним розумом, Милош Рідколіс — мужністю, пан Отто Вишестраж — вченістю, та уряд свій вони справляли абияк, судячи з плодів їхніх правлінь. Що до родоводу, то королі-драконовладці часто обирали собі Правиць поміж власних родичів. То й що? Серед них на кожного Баелора Списолама знайдеться Маегор Лютий. Натомість ми маємо септона Барта — ковальського сина, якого Старий Король висмикнув із книгозбірні Червоного Дитинця. Він подарував державі сорок років злагоди та добробуту.

Пилос посміхнувся.

— Читайте історію, князю Давосе, і ви побачите, що ваші сумніви цілком безпідставні.

— Як я можу читати історію, коли зовсім не вмію читати?

— Кожен може читати, мосьпане, — відповів маестер Пилос. — Для цього не треба ані чарів, ані вельможного родоводу. Я навчаю цієї науки вашого сина за королівським наказом. Дозвольте мені вчити і вас теж.

То була вельми доброзичлива пропозиція, од якої Давос не міг відмовитися. І він заходився щодня видиратися до маестрових покоїв нагорі Змій-Башти, аби там супити брови над сувоями, пергаменами, важкими книгами, переплетеними у шкіру, в муках намагаючись розібрати ще кілька нових слів. Од напруги йому часто боліла голова і нападало принизливе відчуття, що він дурніший за Пістрявчика. Його синові Девану не було ще й дванадцяти, а він уже далеко перевершив батька у мистецтві читання. Що ж до принцеси Ширени та Едріка Шторма, то їм давно читалося, як дихалося. Біля книжок Давос почувався меншою за них дитиною. Але зусиль не полишав — тепер він був Правицею Короля, а Правиці не можна лишатися неписьменним.

Вузькі та звивисті сходи Змій-Башти стали для маестра Кресена вічною мукою після того, як він зламав стегно. Давос досі сумував за старим і був певний, що Станіс теж про нього згадує. Маестер Пилос був розумний, старанний, зичливий, але надто юний роками — король не покладався на нього так, як за часів минулих покладався на Кресена. Адже старий був Станісові опорою стільки довгих років… «Доки не