Джордж Мартін - Битва королів

згадував, що він — зброєносець, а вона — проста служниця. Він любив вихвалятися, що він — син лорда Переправи: не який-небудь небіж, чи байстрюк, чи онук, а законний син, до того ж має одружитися з королівною.

Арії було байдуже до його дорогоцінної королівни, а ще вона терпіти не могла, коли він роздавав їй накази.

— Я маю мілорду води на купіль наносити. Він зараз у спальні лежить із п’явками. І не звичайними маленькими чорними, а великими білими.

Очі в Елмара стали завбільшки з варені яйця. Він страшенно боявся п’явок, особливо великих і білих, які нагадували холодець, поки не нассуться крові.

— Я забув, ти така худа, що й не зрушиш діжки з місця.

— А я забула, що ти дурний,— Арія підхопила цебро.— Може, тебе теж п’явками слід обкласти. На Перешийку п’явки завбільшки з поросят.

І вона кинула його разом з діжкою.

Коли вона увійшла, в спальні лорда було повно людей. Прийшов Кайберн, і суворий Волтон у кольчузі й поножах, плюс дюжина Фреїв — усі брати, зведенюки й кузени. Руз Болтон голяка лежав у ліжку. П’явки обсіли його мертвотно-бліді груди, на внутрішньому боці рук і ніг теж висіли п’явки — довгі та прозорі, які, напиваючись крові, ставали рожевими та блискучими. На них лорд Болтон звертав уваги не більше, ніж на Арію.

— Не можна дозволити лорду Тайвіну піймати нас тут у пастку,— говорив сер Ейніс Фрей, поки Арія наповнювала купіль. Сивий сутулий велет зі сльозливими червоними очима й величезними шишкуватими долонями, сер Ейніс привів на південь у Гаренхол півтори тисячі фрейських мечників, та іноді здавалося, що він і своїми братами не здатен командувати.— Замок настільки великий, що утримати його зможе хіба ціла армія, а якщо нас оточать, цю армію не буде чим годувати. Не варто сподіватися, що нам вдасться запасти достатньо провізії. Край випалений, у селах панують вовки, врожай попалили чи покрали. Насувається осінь, а харчів катма, та й нічого не саджається. Зараз ми живемо з фуражування, та якщо Ланістери перекриють нам цю можливість, нам доведеться за місяць щурів жерти та шкіру з чобіт варити.

— Я не збираюся сидіти тут в облозі,— неголосно заговорив Руз Болтон, аж присутнім довелось напружуватися, щоб його розчути; саме тому в його покоях завжди було так тихо.

— Тоді що? — поцікавився сер Джаред Фрей — худий, лисуватий і рябий.— Може, Едмур Таллі так сп’янів од своєї перемоги, що зібрався дати лорду Тайвіну бій у відкритому полі?

«Якщо він так учинить, він їх здолає,— подумала Арія.— Як здолав на Червоному Зубці, от побачите». Непомітно вона підійшла до Кайберна.

— Лорд Тайвін тепер за багато льє звідси,— спокійно сказав Болтон.— Йому ще чимало справ слід залагодити на Королівському Причалі. Тож деякий час у Гаренхолі його не варто чекати.

Сер Ейніс уперто похитав головою.

— Ви не знаєте Ланістерів, мілорде, а ми знаємо. Король Станіс теж гадав, що лорд Тайвін — за багато льє звідти, і пропав.

— Я не пропаду, сер,— слабко посміхнувся блідий чоловік у ліжку, на чиїй крові розкошували п’явки.

— Навіть якщо Річкорин надішле сюди всі свої сили, а Юний Вовк виступить з заходу, хіба можемо ми сподіватися зібрати таке чисельне військо, яке лорд Тайвін виставить проти нас? Коли він прийде, з ним буде значно більше війська, ніж на Зеленому Зубці. Нагадую, на бік Джофрі перейшов Небосад!

— Я не забув.

— Колись я побував у полоні в лорда Тайвіна,— сказав сер Гостін — здоровань з квадратною щелепою, який, подейкували, був найдужчим серед Фреїв.— І ще раз скористатися з гостинності Ланістерів охоти не маю.

Сер Гарис Гейг, Фрей по матері, енергійно кивнув.

— Якщо лорд Тайвін зміг перемогти такого досвідченого вояка, як Станіс Баратеон, які шанси проти нього в малолітнього короля? — він поглянув на своїх рідних і двоюрідних, шукаючи підтримки, і кілька з них згідливо забурмотіли.

— Хтось має набратися мужності й визнати,— сказав сер Гостін,— війна програна. І король Роб мусить це побачити.

Руз Болтон подивився на нього своїми безбарвними очима.

— Його світлість перемагав Ланістерів у всіх битвах, які мав з ними.

— Він втратив Північ,— не здавався Гостін Фрей.— Він втратив Віннозим! Його брати мертві...

На мить Арії перехопило подих. «Мертві? Бран і Рикон мертві? Про що це він? Що це він каже про Вічнозим, Джофрі не міг узяти Вічнозим, ні, Роб йому б не дозволив!» Тут вона пригадала, що Роба у Вічнозимі немає. Він далеко на заході, Бран — каліка, а Рикону всього чотири рочки. Їй довелося зібрати всю волю в кулак, щоб мовчати й не ворушитися, як учив її Сиріо Форел,— щоб стояти як меблі. Вона відчувала, як на очі накочуються сльози, й загнала їх назад. «Це неправда, не може бути правдою, це чергова брехня Ланістерів».

— Якби переміг Станіс, усе могло би скластися по-іншому,— з жалем мовив Ронел Ріверз. Він був з байстрюків лорда Волдера.

— Станіс програв,— прямо сказав сер Гостін.— І хай би як нам не хотілося, по-іншому вже не складеться. Король Роб має замиритися з Ланістерами. Має зняти корону та прихилити коліно, хоч як йому це прикро.

— І хто ж йому це скаже? — посміхнувся Руз Болтон.— Як приємно мати стільки відважних братів у такі непевні часи! Я поміркую над тим, що ви сказали.

Своєю посмішкою він мовби давав присутнім наказ розходитися. Фреї люб’язно попрощалися й посунули геть, лишилися тільки Кайберн, Волтон Сталеві Ноги й Арія. Лорд Болтон жестом підкликав її ближче.

— Досить з мене вже крові випустили. Нан, можеш збирати п’явок.

— Миттю, мілорде.

Ліпше було не змушувати Руза Болтона щось повторювати. Арії кортіло запитати, що там казав сер Гостін про Вічнозим, але вона не наважилася. «Запитаю Елмара,— подумала вона.— Елмар усе мені розповість». Вона обережно знімала п’явок з лордового тіла, й вони, слизькі на дотик і роздуті від крові, повільно звивалися в її пальцях. «Це просто п’явки,— нагадала вона собі.— Якщо я стисну кулак, можу їх роздушити».

— Вам лист від леді-дружини,— Кайберн витягнув з рукава сувій пергаменту. Хоч він і вбирався в мейстерську мантію, проте ланцюга на шиї не носив: пліткували, що він втратив його за вправи у некромантії.

— Читай,— звелів Болтон.

Леді Волда писала з Близнючок майже щодня, та всі листи були однакові. «Молюся за