Катерина Воронцова - За жагою кохання. Книга 2, Катерина Воронцова

- Гримза з тебе очей не спускає, - співчутливо казала мені Валя, коли ми разом перемивали гори посуду. - Стоїть над душею, наче це не районне кафе, а міністерська їдальня і вона платить тобі з власної кишені сотні доларів щотижня.
По закінченні  десяти днів Гримза, мабуть, заспокоїлася. Зрозумівши, що я не збираюся халтурити та ледачкувати, вона перестала слідком ходити за мною, знову перетворилася на Ларису Іванівну і навіть виявилася досить приємною жінкою й цікавою співрозмовницею.
У перші тижні справлятися з пристойним обсягом робіт було важко і мені здавалося, що я звалила на себе непідйомну ношу. Як могла, я намагалася берегти ліве зап'ястя, перекладала все навантаження на здорову руку, адже тут все доводилося робити самотужки: побутових машин не було жодної і змін у бік прогресу не передбачалося. Мабуть, господар кафе вважав, що використовувати дешеву людську працю йому набагато вигідніше.
Того ранку настрій у мене був особливо занепадницьким. Причиною його стало гостре усвідомлення, що я застрягла. Життя зайшло в глухий кут, впало в ступор. Для всіх я здавалася вільною людиною, а іноді, обманюючись, я й сама так вважала. Насправді ілюзію волі створювала величезна клітка, в яку помістив мене Чорний. І мені дозволено було переміщатися з одного її кута до іншого, поки одного разу господар із батогом не ввійде всередину й не притягне до себе за нашийник, кинувши на коліна. Я могла скільки завгодно переїжджати з однієї частини країни в іншу, змінювати Північ на Південь чи Захід на Схід, але безглуздість такого існування була очевидною і пригнічувала нестерпно. Саме існування, бо життям це назвати було неможливо. Розуміння, що я загнане звірятко, без можливості розвиватися, вчитися та мати особисте життя, мучило сильніше, ніж самотність, ніж віддаленість від близьких, навіть більше, ніж розбите серце.

Натираючи підлогу, поки не було відвідувачів, я наспівувала веселу англійську пісеньку, щоб підбадьорити себе і трохи підняти вбитий настрій.

- О, Мадонно! - раптом пролунав за моєю спиною чоловічий голос. - Що за чарівний ангельський спів у моїй Богом забутій їдальні? 
Я підстрибнула на місці, мимоволі злякавшись і озирнулася, щоб подивитися, кому так рано закортіло прийти сюди. Переді мною стояв абсолютно незнайомий чоловік, у пом'ятій сорочці та трохи кращого вигляду піджаку, і з нахабним виглядом безсоромно розглядав мене. Йому було років під сорок, він встиг нажити поважне черевце, що свідчило про сите, у достатку життя, а також мав досить помітну лисину. Зробивши крок вперед і обхопивши короткими пальцями моє підборіддя, тип почав розглядати мене, немов кота чи собаку на виставці породистих тварин. Його пальці тхнули різким нав'язливим одеколоном, від чого мене почало трохи нудити. Неприємний холод пробіг по спині, в кафе я була зовсім сама, бо щоранку приходила сюди першою, щоб навести лад перед відкриттям.

- Заклад відкриється о восьмій, - прошипіла я, піднявши підборіддя і відкинувши від себе руку нахабного суб'єкта.

Товсті короткі пальці, без смаку прикрашені безліччю кілець і печаток, викликали в мені почуття огиди.

- Для мене "Зірка" відкрита завжди, пташко, тому, що я її господар, - із самовдоволеним виглядом протягнув товстун, - а от хто ти, це мені тільки належить дізнатися.

- Я тут працюю, - коротко відповіла я.

- Іііі .... ким? - мокрі губи розтяглися в усмішці.

- Мию посуд і прибираю.
Я дивилася на господаря закладу, до чого все ж таки неприємне створіння.

- Прибиральницею? - рідкі брови підскочили  вгору.

– Саме так.
Сальний погляд повільно пройшовся по моєму тілу.

- З таким обличчям, фігурою та голосом? О, Мадонно, куди котиться наш світ!

Він театрально закотив очі і мені захотілося зробити теж саме - завжди дратували дурні та нещирі люди.

- Ти просто неймовірно співаєш, пташечко.

- Надія. Давайте без фамільярності.

- Володимир Петрович, для тебе можна просто Вова, - вкрадливо представився господар, а мене просто пересмикнуло від повної нетактовності.

- Я віддаю перевагу офіційному спілкуванню і на "ви", - поставила я межу.

- Давно мріяв про співачку в моєму закладі, - говорив дивний суб'єкт, не звертаючи жодної уваги на мої зауваження, - Ти більш ніж підходиш, як тобі така перспектива?

- Звучить непогано.

- Ще б пак, Надійко.

- Надія.

- Надія... Яке багатообіцяюче ім'я... - розв'язна усмішка на мить торкнулася тонких губ. - Я приїжджаю сюди час від часу, щоб контролювати бізнес, але на довго не затримуюсь - пару тижнів - і назад, у цивілізацію, ба тут нудьга смертельна.

Я розсіяно слухала порожню балаканину так званого Вови й не розуміла, навіщо він мені все це розповідає. Мені було абсолютно начхати де живе він, його діти, дружини та коханки, я думала про те, що скоро прийде адміністраторка, а частина моєї роботи так і лишилася незакінченою.

- Прийдеш до мене сьогодні ввечері, Надіє? - увірвався в мої думки приторно солодкий голос директора. - Прикрасиш моє перебування в цій дірі і тоді місце співачки твоє.

Я просто втратила мову та не відразу знайшлася, що відповісти, настільки вразила мене безприкладна нахабність і розбещеність.

– Що? - у мене всередині все почало вирувати. - Та як ви смієте?

- А ти не настовбурчуй пір'ячко, пташко, - чоловік міцно схопив мене за плече. - Не маленька вже, з тебе не вбуде.

- Руки заберіть, - прошипіла я дикою кішкою.

- Що тут відбувається? — раптом пролунав голос Лариси Іванівни і я полегшено видихнула.

- Нічого особливого Лора, пояснюю дівчині її нові обов'язки, - він відпустив мене та повернувся до своєї заступниці.
Жінка подивилася на начальника, потім перевела погляд на мене і трохи почервоніла, мабуть їй не з чуток було відомо про інтимні смаки Володимира Петровича.

- Я звільняюся, - одразу відповіла я.

– Що, але чому? - здивувалася адміністраторка.