Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Перетином, про який вів мову Кіт, щойно проїхала «Батарея Конґа». В кабіні «Сноубласта» Мел перевів погляд назад. «Батарея Конґа» вже віддалилася від перетину, і крізь густий сніг навігаційні вогні якогось літака виднілися на іншій злітно-посадковій смузі, поки він швидко здіймався в повітря. Тоді, дивовижно, але всього за кілька ярдів позаду знову з’явилися вогні; інший літак сідав, здавалося, одночасно зі зльотом першого. Водій «Сноубласта» також повернув голову. Він свиснув.
— Овва, як близенько розминулися.
Мел кивнув. Справді близенько, що було відхиленням від норми, й на мить його шкірою забігали мурашки тривоги. Очевидно, диспетчер керування повітряним рухом, що інструктував пілотів обох літаків по радіозв’язку, неймовірно точно вирахував допустові межі. Як і зазвичай, рішення досвідченого диспетчера виявилося правильним, хоча й ризикованим. Обидва рейси були в безпеці — один уже в повітрі, другий на землі. Та саме частота таких точних рішень створювала постійну небезпеку.
Мел часто вказував на таку небезпеку, доповідаючи перед комісією з питань аеропорту та членами міської ради, які контролювали фінансування. Мел закликав не тільки до негайної побудови нових смуг та руліжних доріжок, а й закупівлі додаткової землі навколо аеропорту для довгострокового удосконалення. Результатом була велика кількість обговорень, а інколи й лютих суперечок. Кілька членів і ради, і комісії бачили цю ситуацію крізь Мелові окуляри, проте інші займали цілком протилежну позицію. Було важко переконати людей в тому, що сучасний аеропорт для реактивних літаків, побудований наприкінці 1950-х, може так швидко стати непридатним, ба навіть небезпечним. Не мало значення, що та ж сама ситуація була в інших центрах — Нью-Йорку, Сан-Франциско, Чикаґо, всюди; політики воліли просто заплющувати очі на певні речі.
Мел замислився: мабуть, Кіт мав рацію. Можливо, знадобиться ще одна велика катастрофа, щоб суспільство звернуло свою увагу, як-от зіткнення над Великим каньйоном у свій час підштовхнуло президента Ейзенгауера та Вісімдесят четвертий конгрес вдосконалити авіатраси. Однак іронія полягала в тому, що труднощів у отриманні грошей на не робочі вдосконалення було зовсім небагато. Пропозиція побудувати триярусний паркінг здобула беззаперечну підтримку місцевої влади. Та це було те, що громадськість — включно з тими, хто голосували, — могла побачити й торкнутися. Злітно-посадкові смуги та руліжні доріжки були чимсь іншим. Одна нова смуга коштувала кілька мільйонів доларів і будувалася два роки, та зовсім небагато людей, окрім пілотів, диспетчерів керування повітряним рухом та керівництва аеропорту взагалі знали про те, наскільки доброю чи поганою є система злітно-посадкових смуг.
Але аеропорт Лінкольна очікувало фінальне випробування. Воно мусило прийти. За останні кілька тижнів Мел відчував знаки, і коли це станеться, вибір буде чітким — між наземними вдосконаленнями, які б відповідали новим досягненням у повітрі, чи безпомічними кроками назад. В авіації ніколи не було статус-кво.
Існував ще один чинник.
Разом із майбутнім аеропорту під загрозою було також і Мелове. Залежно від того, яким курсом піде політика аеропорту, його авторитет посилиться або ослабне там, де на це найбільше розраховують.
Лише нещодавно Мел Бейкерсфелд був національним речником наземної авіаційної логістики, мав репутацію молодого та перспективного генія в авіаційному керівництві. А тоді несподівано одна фатальна подія перевернула все. Тепер, через чотири роки, майбутнє не було вже таким безхмарним, з’явилися сумніви й питання стосовно Мела Бейкерсфелда як у думках інших, так і в його власних.
Тією подією, що все змінила, було вбивство Джона Ф. Кеннеді.
— Тут кінець смуги, містере Бейкерсфелд. Поїдете з нами назад, чи як? — Голос водія «Сноубласта» перервав Мелову задуму.
— Га?
Чоловік повторив своє запитання. Попереду знову блимали попереджувальні вогні «Батареї Конґа». Половину ширини смуги очистили за раз. А тепер «Батарея» розвернеться й поїде тим же шляхом, очищуючи решту. З усіма зупинками, від сорока п’яти хвилин до години потрібно було, щоб повністю очистити й посипати піском одну ЗПС.
— Ні, — відказав Мел. — Я тут зійду.
— Зрозуміло, сер. — Водій направив сигнальне світло на машину помічника начальника, яка швидко вислизнула з лінії. За кілька секунд, поки Мел спускався вниз, авто вже чекало його. З інших снігоочисників і вантажівок вилазили працівники бригади та поспішали до фургона з кавою.
Дорогою назад до терміналу Мел зв’язався з ПКС, запевнюючи Денні Ферроу в тому, що злітно-посадкова смуга один-сім-ліва скоро буде готова до використання. Тоді, перемкнувшись на диспетчерський пункт руління, він зменшив звук, щоб приглушені голоси залишалися на задньому плані його думок.
У кабіні «Сноубласта» йому згадалася подія, яка з усіх, що він пам’ятав, була найсильнішим ударом.
Вона сталася чотири роки тому.
Зі здивуванням він подумав — чи й справді так давно? — чотири роки від того сірого листопадового дня, коли він через увесь стіл ошелешено потягнув до себе мікрофон системи гучного зв’язку — мікрофон, яким рідко користалися, який приглушував усі інші в терміналі, — та, перериваючи оголошення про прибуття рейсу, оголосив у залах, де швидко запанувала тиша, приголомшливу новину, яка всього кілька секунд тому долетіла з Далласа.
Поки він говорив, погляд не відривався від фотографії на стіні навпроти, фотографії, де було написано: Моєму другові, Мелу Бейкерсфелду, який, як і я, турбується
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аеропорт, Артур Хейлі», після закриття браузера.