Олег Євгенович Авраменко - Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко

„батарейка — прилад — резистор 2 кОм“; стрілка на індикаторі стрибає з боку на бік, попервах зашкалюючи за позначку „40 А“, поступово амплітуда коливань стрілки зменшується, аж нарешті вона стає на „нуль“ — батарейка „потекла“, резистор перегорів. Ще кілька батарейок різного виробництва, і між ними знаки „=“ — результати такі самі. Купа зіпсутих батарейок та резисторів, два спалені вимірювальні прилади, цілий ряд знаків оклику й запитання…

— А ти правильно все робила?

— Певна річ! — обурилась Інна. — Я ж фізик як не як. Чи ти теж вважаєш, що жінки та фізика — поняття несумісні?

— Аж ніяк!

— То дивись далі…

Наступні „картинки“: кілька маґнітів різної форми та розмірів — поки поводяться як їм належить. Невеличкий — і вкрай примітивний — ручний генератор електричного струму: його маґніти реагують з іншими маґнітами цілком нормально — наразі що все гаразд. Ланцюг „генератор — лампочка 5 В“: Інна обережно розкручує якір генератора — лампочка спалахує і згасає; лампочка крупним планом — перегоріла нитка розжарювання…

— Цей генератор малопотужний, — розгублено пояснила Інна. — А тут…

Ланцюг „генератор — лампа 220 В, 300 Вт“: лампа спалахує і згасає — перегоріла нитка розжарювання. Ланцюг „генератор — розімкнений рубильник“: Інна замикає рубильник, кілька секунд якір генератора сіпається з боку на бік, а „обравши“ напрям обертання, швидко крутиться. Смердить паленою ізоляцією, генератор задимів і зупинився — перегоріла обмотка.

Ось що робила Інна тим часом, як я пив каву й базікав з Шако, розпитуючи його про Грані, котів та інквізиторів.

— Чудасія та й годі! — сказав я. — Що це, хай йому грець, означає? Що цим світом керують інші закони природи?

Інна заперечно похитала головою:

— Не зовсім так. Поглянь-но довкола: цей світ схожий на наш, мов дві краплі води. Якби в ньому були інші, відмінні від земних фізичні закони, то й він був би інший, не такий, як земний світ. Сам поміркуй.

Я в задумі потер підборіддя, потім кивнув:

— Згоден. Навіть мізерні зміни у співвідношенні світових констант призвели б до таких ґлобальних наслідків, що… далебі, й уявити важко.

— Отож-то й воно. Я гадаю, що закони природи на Ланс-Оелі такі самі, як і на Землі… В основному, — додала вона.

— А що значить твоє „в основному“? Та й, власне, якщо закони однакові, то як пояснити оту чортівню з калькуляторами, батарейками і генератором?

Інна знову зітхнула:

— Єдине пояснення, яке спадає мені на думку, це щось на зразок принципу обмеження технолоґічного прогресу. Закони природи тут справедливі для природних явищ; люди можуть використовувати їх тільки до певної межі — це, здебільшого, закони механіки і, почасти, хімії та термодинаміки. Далі — ані руш, однаково нічого не вийде. Яскравий приклад — мої, з дозволу сказати, експерименти. Тоді ці самі закони „повстають“ проти їхньої експлуатації й відмовляються діяти.

— Отже, на твою думку, розвиток цивілізації на Ланс-Оелі можливий лише до рівня пізнього Середньовіччя або раннього Ренесансу?

— І не тільки на Ланс-Оелі, а й, гадаю, на всіх Гранях. Але з одним суттєвим уточненням: рівень технолоґічної цивілізації. Навряд чи щось заважатиме розвиткові нетехнолоґічної сфери та вдосконаленню побуту в межах, що їх дозволяє елементарна механіка, гідравліка, теплофізика, неорганічна хімія тощо.

На якийсь час я замислився.

— А знаєш, — сказав нарешті, — в твоїх міркуваннях є певна лоґіка. Судячи з того, що ми почули від Шако та Суальди, на Гранях дуже розвинена маґія; тут вона така ж цариця наук, як у нас фізика. А що, власне, є маґія, як не локальне порушення усталених законів природи за умов їхньої ґлобальної незмінності? І твій принцип обмеження технолоґічного прогресу — це, вочевидь, плата за мінливість світів Граней. А це дає великі можливості для розвитку маґії. І навпаки: на Землі-Основі паранормальні явища — рідкість, інакше ніхто б і гадки не мав втрачати глузд через якийсь там зачарований тролейбус; зате перед фізичними науками там відкриваються воістину неозорі перспективи.

(Наступного дня я взявся читати і в першій же книзі знайшов підтвердження наших здогадів. Сталість Основи зумовлювала розвиток на ній технолоґічної цивілізації, а мінливість Граней породжувала цивілізацію ментально-маґічну.)

Ми обоє мовчали, а потім я з сумом промовив:

— Боюся, про комп’ютери й мріяти годі.

Інна ствердно кивнула.

— І все-таки, — сказала вона, — мені подобається цей світ.

— Мені також, — сказав я й міцніше обійняв дружину. — Для нас це справжній рай. І не в якомусь курені, а в справжнісінькому палаці. От якби ще тут працювали комп’ютери… Ай! До дідька комп’ютери!

З цими словами я закотив поділ її сукні й пробрався рукою під спідниці. Інна лукаво всміхнулася, наче давно чекала цього.

— Ага! — сказав я вдоволено. — Ти все ж не надягла трусиків.

— Я ж знала, що ти перевіриш, — відповіла вона, схиливши голову до мого плеча. — І не хотіла розчаровувати тебе. Чого не зробиш для коханого.

— Ти просто диво! — захоплено промовив я й поклав Інну на траву. — Ану спробуймо, наскільки це зручно.

— Просто тут? — розгубилася вона.

— Просто тут, — ствердив я, закочуючи її спідниці й приспускаючи панчохи. — І негайно.

Інна зітхнула, однак не стала заперечувати, а, як зазвичай, розслабилася і повністю віддала мені ініціативу. Зрозуміло, я сприйняв це за знак згоди і тому дуже здивувався, коли за якусь хвилину вона раптом відштовхнула мене, ледве не втрапивши коліном у пах, сіла в траві й поспіхом підтягнула панчохи.

— Що сталося, любонько? — запитав я, спантеличено дивлячись на неї.

— Це погана ідея, — пояснила Інна, підвівшись і поправляючи сукню. — Тут непідходяще місце для таких розваг. Ми у всіх на очах.

— У кого „у всіх“?

Інна кивнула в бік лісу:

— Та хоч у тих двох, що їдуть сюди.

Я поглянув у вказаному напрямку, відразу схопився на ноги й надягнув капелюха. До нас швидко наближалися дві постаті.

— Прокляття! — вилаявся я спересердя. — Вештаються тут усякі, не дають дружиноньки приголубити… Цікаво, кого це дідько несе?

Дідько ніс двох коней без вершників. Коли вони надбігли й зупинилися перед нами, я якось зразу збагнув, що один з них — жеребець, а друга — лошиця. Жеребець був сірий у яблуках, лошиця — геть біла, з надзвичайно довгою й розкішною гривою. Обоє були споряджені в чудову новеньку збрую, причому сідло на лошиці було дамське.

А втім, усе це я відзначив мимохідь. Мою увагу негайно привернув погляд жеребця, по-людському розумний і дуже-дуже знайомий.