Кіра Леві - Крило метелика (частина 1), Кіра Леві

На іншому кінці табору лежав загиблий чоловік. До нього я й попрямувала з певною метою.

— Панкратов Денис Степанович. А ви та сама Поліна Джур? — названий чоловік невимушено посміхався, зупинившись біля мене, варто було мені опинитися у відносній самоті.

Зовні Панкратов мав приємну зовнішність. Шатен, віком сорока п'яти років. Навіть загальна пошарпаність від події не псувала його зовнішній вигляд. А триденна темна щетина лише додавала брутальності. Враження псував холодний погляд карих очей, видаючи співрозмовника: не такий він простий, як хотів би здаватися.

Для особистого знайомства час він вибрав зовсім не слушний. Я в цей час зрізала одяг та знімала взуття із загиблого Сергія. А Денис Степанович стояв і пильно спостерігав за моїми діями.

— Допоможіть перевернути тіло набік, — замість відповіді спантеличила його роботою. Що дивно, чоловік справді допомагав. Сів навпочіпки та притримав загиблого за плече.

— Навіщо ви це робите? — здивовано спитав він. — Одяг же порваний і весь у крові.

Мені здавалося, що мої дії очевидні. Але, мабуть, ні, якщо виникло подібне питання.

— У нашій ситуації тканина є надто цінним ресурсом, щоб нею просто так розкидатися. Взуття може комусь підійти, хто залишився босим.

Чоловік гидливо скривився. На що я посміхнулася, але обійшлася без коментарів.

Білі лляні літні штани та тонка світло-блакитна сорочка Панкратова вже вимагали прання та ремонту. Коли прийдуть у непридатність його легкі мокасини із замшевої шкіри? Диво, що вони збереглися на хазяїні. Літні кросівки загиблого були практичнішими за нових умов.

— Чому ви такі спокійні, Поліна? Я можу звертатися до вас на ім'я? Мене ви можете називати Денисом.

— Якщо я не б'юся в істериці, то це зовсім не означає, що я спокійна. Адже на мені відповідальність за життя дітей.

— Ви з цих… Спортсменка, комсомолка…

— Не бачу приводу для сміху. Зрештою, хтось повинен залишатися адекватним і приймати зважені рішення, ґрунтуючись на знаннях і логіці. Зараз моя логіка каже, що ви підійшли до мене з певною метою. Денисе Степановичу, мушу вас засмутити, але Олександр Олександрович вас випередив.

Панкратов голосно засміявся. Це було зовсім недоречно, зважаючи на те, що перед нами лежала мертва людина. Але, певне, Дениса Степановича збентежити було складно.

— Я не сумнівався, що Сашко спробує виторгувати собі щось корисне. Але ж ви йому відмовили. Я ж правий? Враховуючи ваш конфлікт, ви не могли йому поступитися. Ви ж принципова, як мені про вас розповідали.

Я не здивувалась, що про мене говорять. Моє ім'я було відоме в певних кругах.

Панкратов говорив не сумніваючись у своїх твердженнях.

— Можете перевернути його на спину, — вказала на тіло загиблого, а сама зібрала рештки зрізаного одягу, взуття і випросталася. Варто було завершити розмову, давши зрозуміти, у чому я переконана. — Денисе… ви справді усвідомлюєте всю глибину прірви, куди ви потрапили? Мамонти, печерні леви... Будь-яка тварюка буде рада вам, як обіду. Без страховки та руки допомоги тут не вижити.

   У цьому дикому світі немає нічого, до чого ви звикли. Немає товарно-грошових відносин. Ви не можете сходити в магазин або, зробити замовлення інтернетом, купити їжі, води, одягу; найняти бригаду будівельників та побудувати будинок, ферму. Для нас час відкотився назад. Цивілізація занулилася.

   Якщо ви бажаєте вижити, то більше шансів зробити це групою. Безперечно, звичні речі полегшать старт. Але саме по собі володіння яким-небудь ресурсом не є метою. Що стосується Соболєва, тут ви маєте рацію. Я йому відмовила, як і вам відмовляю. Але запропонувала те саме, що і вам пропоную. Давайте разом вибиратися з цієї прірви.

Мабуть, я відкрила Америку, доносячи до пана Панкратова прості істини. Але іноді так буває, що треба почути їх із боку.

Денис Степанович зосереджено дивився кудись уперед. Чи обдумував він мої слова, чи будував свої плани на майбутнє, це стане зрозумілим лише з часом. Мовчання затягувалося.

У наш бік йшов Микита разом із двома хлопцями. Вони несли нашвидкуруч зроблені ноші. Похоронне багаття вирішили робити в районі того місця, що залишилося від розкопок, якомога далі від табору та вразливих осіб.

— Ми маємо шанс повернутися в наш час? — раптом запитав мене Панкратов, коли нас обступили інші чоловіки.

— Денисе, я знаю не більше за вас. Дива трапляються. Але жити, сподіваючись лише на диво, не вийде. Нам вже час вирішувати, як жити далі у цьому світі.

***

До наступного дня у таборі панувала атмосфера загального заперечення. І я чесно не квапила людей. Давала час прийняти ситуацію.

Розумію, що більшості чоловіків потрібно більше доказів попадання у дикий первісний світ. Не всі знаються на фауні. Я сама не могла точно ідентифікувати тварину, що напала. Тільки припускала, що це печерний лев, виходячи з часу, коли жили мамонти. Ці гіганти єдині, хто незаперечно переконував мене в тому, що трапилося.

Похорон загиблого чоловіка для більшості пройшов стороною. Я також не була присутня.