Елізабет Гілберт - Місто дівчат

Вечір ми завжди розпочинали у «Тутс Шор», «Ель-Морокко» чи в клубі «Лелека», але ніколи не знали, де опинимося на ранок. Якщо в Мідтауні ставало надто нудно й звично, ми із Селією вирушали лінією А до Гарлему — послухати, як грає Каунт Бейсі, або випити чогось у «Червоному півні». Або дуріли собі з юрбою студентів із Єля в «Рітці» чи витанцьовували з якимись соціалістами у «Вебстер-Голлі».

Наше правило звучало так: танцюй, поки не звалишся з ніг, а тоді ще трохи.

Ми рухалися мов блискавки! Часом мені здавалося, що місто тягне мене за собою, засмоктуючи у свою шалену річку музики, світла й веселощів. А часом навпаки: що це ми тягнемо за собою місто, бо хоч куди ми йшли, хтось завжди йшов слідом за нами. Тими п’янкими вечорами ми то перестрівали чоловіків, з якими Селія вже зналася, то підбирали дорогою незнайомців. Або і те, й інше. Я то цілувала трьох красунчиків одного за одним, то одного красунчика тричі поспіль — інколи важко було запам’ятати.

А от знаходити чоловіків ніколи не бувало важко.

Добре, що Селія Рей вміла зайти в заклад так, як ніхто не вмів. Вона закидала свій блиск до зали поперед себе — так, як вояк закидає гранату в засаду кулеметника, а тоді йшла слідом за своєю красою й лічила жертви. Досить було їй з’явитися, як уся сексуальна енергія в залі, мов магнітом, притягувалася до неї. Вона йшла собі повільно, немовби знемагаючи від нудьги — вбираючи дорогою, мов губка, чужих хлопців і чоловіків, — і не мусила навіть пальцем об палець ударити в тих своїх завоюваннях.

Чоловіки витріщалися на Селію Рей, наче та була пакунком із попкорном з іграшкою всередині, й вони не могли дочекатися, коли та іграшка нарешті втрапить їм до рук.

А вона дивилася на них так, наче вони були дерев’яними панелями на стінах.

І чоловіки шаленіли за нею ще дужче.

— Покажи мені, що ти вмієш усміхатися, крихітко, — якось гукнув до неї один сміливець із другого кінця танцювального майданчика.

— Покажи мені, що ти маєш яхту, — пробурмотіла Селія й обернула своє знуджене лице в інший бік.

А що я була поруч і виглядала майже так само, як вона, то ефект виходив подвійний (принаймні у тьмяному освітленні, бо хоч я й не була така сама на зріст і не мала такого ж відтінку шкіри, що й Селія, та все ж носила такі самі обтислі сукенки, так само вкладала волосся, рухалася так, як вона, і клала підкладки у ліфчик, щоб мої груди стали трохи схожими на її).

Не люблю хвалитися, Анджело, але ми з нею були непереможним дуетом.

Хоча ні, хвалитися я таки люблю, тому дозволь старій жінці насолодитися колишньою славою: ми були неймовірні. Могли поскручувати шиї цілому столику чоловіків, просто пройшовши повз.

— Принесіть нам щось випити, — казала Селія біля барної стійки, ні до кого конкретно не звертаючись, та вже за секунду п’ятеро чоловіків простягали нам коктейлі: три — їй, два — мені. А ще через десять хвилин від коктейлів не лишалося ні краплини.

Звідки ми брали стільки енергії? Ох, ну так, згадала: нам давала її молодість. Ми були наче ті турбіни, що виробляють енергію. Ранки, звичайно, завжди давалися важко. Похмілля бувало немилосердно жорстоке. Але якщо вдень мене хилило на сон, я завжди могла прилягти на купу старих завіс десь за кулісами під час репетиції чи вистави. Десять хвилин подрімала — і знов була повна сил, готова вкотре і вкотре завойовувати місто, щойно затихнуть оплески.

Так можна жити, коли тобі дев’ятнадцять (або коли ти, як Селія, вдаєш, що тобі дев’ятнадцять).

— Дівчата шукають халепи на свою голову, — сказала одного вечора якась літня пані, коли ми із Селією, захмелілі, брели, спотикаючись, вулицею. І мала цілковиту рацію. Тільки не підозрювала, що якраз цього ми й хотіли.

Ох, наші бажання юності! Ох, ті чарівні, сліпучі молодечі жадання, які неодмінно заводять просто на край скелі або заманюють у глухі завулки, що їх ми самі ж собі й будуємо.

Не можу сказати, що за літо 1940 року я стала доброю коханкою, хоча з сексом я запізналася дуже близько.

Але доброю коханкою я не стала, ні. Щоб жінка навчилася «добре» кохатися — тобто вміла отримувати насолоду від любощів чи навіть виконувати в них головну роль, а в кінці відчути оргазм, — потрібен час, терплячість і турботливий коханець. Мине багато часу, поки мені дістанеться весь комплект. А наразі то була така собі лотерея, в яку ми грали із шаленою швидкістю. (Ми із Селією не любили надовго затримуватися в одному закладі чи з одним чоловіком: ану ж проґавимо щось цікавіше на другому кінці міста.)

Через жадобу до розваг і цікавість до сексу того літа я стала не просто ненаситною, а ласою. Такою я себе бачу, коли згадую ті часи. Я була ласою до всього, де вчувався бодай найслабший натяк на еротику й потаємність. Я була ласою до неонового світла в темному провулку на Мангеттені. Ласою до коктейлів у кокосовій шкаралупі у «Гавайській залі» готелю «Лексинґтон». Ласою до квитків на місця в першому ряду біля рингу чи до пропусків через службовий вхід у нічні клуби, які не мали назви. Ласою до всіх, хто вмів грати на якомусь музичному інструменті чи сяк-так витанцьовувати.

Ласою до поїздок в автомобілях з будь-яким, хто мав автомобіль. Ласою до чоловіків, які підходили до мене в барі з двома склянками віскі з льодом і казали: «Мені тут принесли два напої замість одного. Може, допоможете мені впоратися з ними, міс?».

Звісно, чому б і ні — залюбки допоможу, сер.

У таких справах я була чудовою помічницею!

Мушу все ж заступитися за нас із Селією і зауважити, що з усіма чоловіками, з якими ми познайомилися того літа, ми не кохалися.

Але з більшістю із них — так.

Нас із Селією цікавило не так питання «Із ким кохатися?» — бо це не мало аж такого значення, — як питання «Де кохатися?».

Відповідь звучала так: всюди, де було місце.

Ми займалися любощами у розкішних готельних номерах, за які платили приїжджі бізнесмени. На (зачиненій на вечір) кухні в невеликому клубі в Іст-Сайді. На поромі, де ми якось опинилися пізно ввечері — довкола нас на воді розпливалися мерехтливі вогники. На задніх сидіннях таксі. (Ти, напевно, подумала, що це незручно, і воно й