Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло

Захвилювались. Засперечались. Загудів Христоня, підпираючи головою стелю. Штокман сидів коло дверей, курив з кістяного з кільцями мундштука, сміявся самими очима.

— Правильно! Справедливо!—бухав Христоня.

,— Ми самі винні, довели до такого сорому козаків, — розгублено розводив руками Кошовий і морщив гарне темнооке обличчя.

Був він кремезний, однаково широкий в плечах і стегнах, від того здавався квадратовим: на чавунно-міцному стояні сиділа дебела, в цегляному рум'янці шия і дивно виглядала на цій шиї гарно посаджена невелика голова з жіночим обрисом матових лиць, з маленьким упертим ротом і темними очима під золотистою брилою кучерявого волосся. Машиніст Іван Олексійович, високий маслакуватий козак, сперечався запекло. Всмоктались і проросли крізь кожну клітинку його кістлявого тіла козачі традиції. Він оступався за козаками, нападаючи на Христоню, виблискуючи опуклими круглими очима.

— Ти змужичицся, Христане, не сперечайся, що там... В тобі козачої крови на відро — погана крапля. Мати тебе з воронізьким яєшником прижила.

— Дурень ти!.. Ёх, дурень, брате, — басив Христоня.— Я за правду обстоюю.

— Яв Отаманському полку не служив, — яхи,цничав Іван Олексійович:—це в Отаманському, що дядько, то й дурень...

— І в армійських трапляються такі, що не провернеш.

— Мовчи вже, мужик!

— А мужики не люди хіба?

— Так вони й є мужики, з лика роблені, хмизом склячені.

— Я, братіку, як у Петербурзі служив—усяких бачив. Була ото, така оказія,—говорив Христоня,—несли ми варту царського палацу, в покоях години відбували і знадвору. Знадвору попід стіною верхи їздили: двоє туди, двоє сюди. Зустрінуться питають: "Все спокійно? Немає ніяких заколотів?"— "Немає нічого", — і роз'їжджаються, а щоб пристати поговорити, аж ніяк. Знов же й з лиця підбирали: становлять значить, на дверях двох, так підганяють, щоб подібні один до одного були. Чорні, так чорні стоять, а біляві, так біляві. Не то, що волосся, а щоб і з обличчя були схожі. Мені, ото одного разу цилюрник бороду фарбував через оці самі дурниці. Припало в парі стояти з Никифором Мещеряковим, — був такий козачок у нашій сотні Тепекінської станиці,— а від, диявол, якоїсь гнідої масти. Чума його знає, що за скроні, либонь, аж полум'ям пойняті. Туди-сюди, значить, немає такої масти в сотнях; мені сотник Баркин ото й каже: "Іди до цилюрні, щоб миттю підмалювали бороду й вуса". Приходжу, ну і пофарбували... Я як глянув у дзеркало, аж серце захолонуло: горю! Чисто горю, і край! Візьму бороду в жменю, либонь аж пальцям гаряче.

— О!..

— Ну, Омеля! поніс без коліс. Про що почав гомоніти?— перепинив Іван Олексійович.

— Про нарід, ось про що.

— Ну, і розказуй. А то про бороду свою, на який вона кляп нам знадобилася.

— Отож я й кажу... Припало раз верхи вартувати. їдемо такеньки з товаришем, а з-за рогу студенти вихопилися. Хмара-хмарою! Побачили нас, як ревнуть: "Га-а-а-а-а-а!" *Га ще раз: "Га-а-а-а!"... Не встигли ото ми й стямитися, оточили. "Ви, чого, козаки, їздите?" Я й кажу: "Несемо каравул, а ти повіддя кинь, не хапай!" — і за шаблю. А він і каже: "Ти, станичнику, не сумнівайся, я сам Калц'янської станиці рожде-нець, а тут науку проходжу в ніверси... ніворситуті, чи як там. Тут ми рушаємо далі, а один носатий з партманета виймає десятку й каже: "Випейте, козаки, за здоров'я мого покійного тата". Дав нам десятку і Дістав з торбини патрета: "Ось, каже, татове обличчя, візьміть на добрий спогад". Ну, ми взяли, ніяково не взяти, а студенти відійшли і знову "Га-а-а-а". По тому й попрямували до Невського прошпекту. З задніх воріт палацу сотник з чотою біжать до нас. Підскочив: "Що таке? Я? значить, кажу: "Студенти оточили й розмову почали, а ми за статутом хотіли їх в шаблі, а потім, як вони Звільнили нас, ми від'їхали, значить". Змінили нас, ми вахмістрові й кажемо: "От Луковичу, заробили ми, значить, десять карбованців і мусимо їх пропити за упокой душі оцього діда" — і показуємо партрета. Вахліістер увечорі приніс горілки, і гуляли ми два дні, а опісля й виявився підступ: студент цей, стерво носате, замість тата й дав нам пар-трет головного баламута німецького роду. А я ж віри пойняв, над ліжком для пам'яті повісив, бачу — борода сива на патреті і з себе підходящий чолов'яга, щось ніби з купців, а сотник, значить, доглянув, та й питає: "Звідкіль узяв цього патрета, такий-сякий?" "Так і так", кажу. Він і почав чехвостити і під вилицю, та й ще, значить, раз. — "Знаєш, кричить, що це—отаман їхній Карла..." от забув прізвище. Е, та як його, дай бог пам'яті...

— Карл Маркс? — підказав Штокман, нітячись в усмішці.

— Атож!.. Він самий, Карла Марс... — зрадів Христоня,— ач, підвів під ман'астир, матір його об пеньок! Іншим часом так до нас у каравулку й цісаревич Олексій прибігає зі своїми навчителями. Адже могли вздріти,—що було б?

— А ти все мужиків хвалиш. Ач, як тебе підкували,— підсміювався Іван Олексійович.

— Зате десятку пропили. Хоч за Карлу за бородатого пили, а пили.

— За нього слід випити, — посміхнувся Штокман і пограв кільцями кістяного обкуреного мундштука.

— Що ж він навершив доброго? — спитав Кошевий.

— Іншим разом розповім, а сьогодні пізно,—ляснув Штокман долонею, вибиваючи з мундштука потухлий недопалок.

У завалюсі Ликерки зизуватої після довгого відсіву й відбору утворилось ядро чоловіка в десять козаків. Штокман був осереддям, вперто прямував він до одному йому відомої мети. Точив, мов хробак деревину, нехитрі поняття і навички, навівав до існуючого ладу огиду і ненависть. Спочатку натикався на холодну крицю недовір'я але не відходив, а прогризав...

Поклав хробачка невдоволення. І хто б знав про те, що через чотири роки випростається з спорохнілої лялечки цього хробачка міцний і живучий зародок?

X.

На положистому пісочаному лівобережжі, над Доном, лежить станиця Вешенська, найстаріша з верхових Дінських станиць, перенесена з місця зруйнованої за Петра І Чиго* нацької станиці, перейменована в Вешенську. Віхою була колись на великому водяному шляху Вороніж—Озів.

Проти станиці вигинається Дін кабаржиною татарського сагайдака, круто завертає праворуч і над хутором Базки знову величаво прямиться, несе зеленкуваті, що світяться блакиттю, води над крейдяними відногами правобережних гір, повз суцільні на правому боці хутори, повз рідкі на лівому боці станиці, до моря, до синього Озівського.

Проти Усть-Хоперської рідниться з Хопром, проти Усть-Медведицької — з Медведицею, а нижче стікає пишноводий в буйному цвітінні заселених хуторів і станиць.

Вешенська вся в розсипі жовтих пісків. Невесела, пліху-вата, без садків станиця. На майдані старий посірілий від часу собор, шість вулиць розкладені вздовж Дону, за водою. Там, де Дін вигинаючись відходить від станиці до Базків, рукавом у березняку тополевого відходить озеро, завширшки як Дін під мілковіддя. Край озера кінчається й станиця. На маленькому майдані, зарослому іглисто-золотими колючками,— Друга церква, зелені бані, зелений дах, — під колір зеленим тополям, що розрослися по той бік озера.

А на північ за станицею шафранний розлив пісків, чахла посадка сосняку, яндоли, налиті рожевою від червоноглин-ного ґрунту водою. І серед пісочаної повіді, в далекій розсипі зернястих пісків де-не-де острови хуторів, левад, руда щетина таДів.

На майдані, проти старої церкви, в неділю у грудні — чорний півтисячний натовп молодих козаків з усієї станиці. В церкві кінчалася обідня, задзвонили до "достойно". Старший урядник — бравий пристарілий козарлюга з нашивками за поверхстрокову службу—скомандував "Шикуватись". Гомінкий натовп розтікся і вишикувався на дві довгі, нерівні шереги. Вздовж шерег'забігали урядники, вирівнюючи хви-лясто-зламані лави.

— Ряди-и,:—затягнув урядник і, зробивши рукою непевний жест, кинув: — здвій!..

За огорожі пройшов отаман, вдягнений за формою, і в новісінькій офіцерській шинелі, в передзвоні острогів, слідом за ним—військовий пристав..

Григорій Мелехов стояв поруч з Коршуцовим Митьком, переговорювались півголосом.

— Чобіт ногу муляє, терпцю немає.

— Терпи, отаманом будеш. Зараз поведуть.

Наче підтверджуючи, старший урядник, задкуючи крутнувся на підборах.

— Праворуч!

"Гук-гук", — чітко зробили п'ятсот пар взутих ніг.

—— Ліве плече вперед, кро-ком руш!

Колона врізалась у розчинену фіртку церковної огорожі, замиготіли зірвані з голів папахи, до самої бані налилась церква стукотом кроків.

Григорій стояв не дослухаючись до слів присяги, яку читав священик. Він вдивлявся в обличчя Митька, той морщився від болю і переставляв скуту чоботом ногу. Піднесена рука Григорія затерпла, в голові врозпаш буяла чадна метушня думок. Підходив до хреста й цілуючи заслинене багатьма ротами вогке срібло, думав про Оксану, про жінку. Мов виблиск зіґзагуватої блискавки перекраяв думки короткий спогад: ліс, бурі стовбури дерев в білому пишному одязі, мов у чепурній срібній шлеї; вогкий гарячий блиск чорних, з-під пухової хустки, Оксаниеих очей.

Вийшли на майдан. Знову вишикувались. Урядник висякавшись і непомітно витираючи пальці об підшивку мундира, почав промову:

— Тепера ви вже не діти, а козаки. Присягнули й повинні знати собі, що й до чого. Тепера ви позростали в козаків і повинні ви чести своєї пильнувати, батьків-матерів слухати і все таке інше. Були хлопчаки—витівали всяке, мабуть на дорогу колоди тягали, а після цього мусите подумати про дальшу службу. Он через рік іти вам на дійсну—-'тут урядник висякався знову, обтрусив долоню і, натягуючи на руку пишну, кролячого пуху рукавицю, закінчив: — і повинні ваші батьки подбати про справу. Щоб коня муштрового придбати, ну і взагалі... А тепер з богом, молодці, по домах!

Григорій з Митьком дочекались коло мосту хуторських хлопців, разом рушили в дорогу. Ішли понад Доном. Над хутором Базки танув дим з бовдурів, тонко видзвонював дзвін. Митько шкутильгав позад усіх, спираючись на сукуватий виламаний кілок.

— Розбуйся, — порадив один з хлопців.

— Ногу обморожу, — відстаючи, завагався Митько.

— В панчосі підеш.

Митько сів на сніг, з зусиллям стягнув з ноги чобіт. Пішов, припадаючи на роззуту ногу. На крихкому снігу дороги виразно печатався слід плетеної ключкою товстої панчохи.

— Якою дорогою підемо? — спитав низенький опецькуватий Олекса Бешняк.

— Понад Доном, — за всіх відповів Григорій.

Ішли переговорюючись, штовхаючи один одного з дороги.