Набоков Володимир - Лоліта, Набоков Володимир

При свiтлi, що обливало фронтон, сахалися й гойдались на бiлих колонах збiльшенi силуети каштанового листя. Я вiдiмкнув багажник. Сивий горбань маврин в доволi приблизнiй лiвреї поклав на вiзок нашi валiзи й повiльно покотив їх у хол. Хол був сповнений старих дам i священикiв. Лолiта сiла навпочiпки, щоб обсипати ласками бiлопикого, в синiх веснянках, з чорними вислими вухами, кокер-спанiеля, який на килимовiй флорi прямо-таки танув пiд її долонею — та й хто б не танув, о моє бiдне серце...

Я ж, тим часом, прочищав горло i, крiзь натовп, собi шлях до окремої контори. Там лисий, поросячого виду, старух — усi були старi в цьому готелi — оглянув мене, пiдозрiлого брюнета, з чемним усмiхом, за тим неквапно витяг мою (спотворену) телеграму, не подолав темних сумнiвiв, обернувся, щоб поглянути на стiнний годинник, i нарештi сказав, що "дуже вибачається" — держав кiмнату на два лiжка до пiв-на-сьомої вечора, а тепер її здано: церковний з'їзд, бачте, збiгся з виставкою квiтiв у Брайсландi.

"Моє iм'я" зимно перервав я, "не Гумберґ, i не Гамбурґер, а Герберт, тобто, перебачте, Гумберт, i менi все одно, хай буде одинний номер, тiльки додайте лiжко для моєї маленької доньки, їй десять рокiв, i вона втомилась".

Рожевий старець добродушно озирнув Лолiту, котра все ще стояла навпочiпки, привiдкривши губи, слухаючи в профiль, що їй казала з глибини кретонового фотеля хазяйка собаки, древня старуха, сповита фiалковими вуалями.

Якi б сумнiви не мучили мерзотника, вони розвiялись на видок моєї арiйської ружi. Вiн сказав, що певно вiднайдеться дещо, так — номер з двiйною постiллю. Що ж до лiжечка — "Мiстере Ваткiнс, чи не має зайвого лiжечка...?" Лiжечкiнс, також рожевий i лисий, з бiлим волоссячком з-вiд вушних та iнших дiр, наблизився й заговорив, а я вже розгвинчував вiчне перо. Нетерплячий Гумберт! "Нашi подвiйнi постелi — суттю, є потрiйнi" поважно казав вiн, вкладаючи спати батька й доньку. "Пригадую, був якось у нас особливо великий наплив i ми поклали в одну постiль трьох дам й ось таку дiвчинку, як вашу.

Менi навiть здається, що одна з дам була перевдягнений мужчина (мої вiдсебеньки). Втiм, чи не є зайвого лiжка в номерi сорок-дев'ятiм, мiстере Швайн?" "Боюсь, його дали сiмейству Свун", сказав Швайн, перший з двох блазнiв.

"Ми вже сяк-так полаштуємось", сказав я. "Пiзнiше до нас, можливо, долучиться моя дружина — та навiть так, я гадаю, ми впораємось".

На цей час обидвi рожевi свинi вже забули про гумбертофобство.

Повiльним i чiтким начерком зловмисника я написав: Доктор Едгар Г. Гумберт iз донькою, 342, Лоун стрiт, Рамздель. Ключ (номер 342!) був менi мигцем показаний (так фокусник показує монету, яку вiн збирається спальмiювати) й одразу ж переданий Дядьковi ому. Лолiта, лишивши собаку (так i мене вона залишить), пiдвелась; дощова крапля впала на могилу Шарлотти; гарнява мавринка, що спустилась з небес, вiдiмкнула з середини дверi лiфта, й приречене дитя ввiйшло в нього, а за нею слiдом пiшли її кехкаючий батько i ом з валiзами, як розiпнутий краб.

Пародiя на готельний коридор. Пародiя на тишу й на смерть.

"Поглянь, та це ж номер нашого дому", весело вигукнула Лолiта.

Двоспальне лiжко, дзеркало, двоспальне лiжко в дзеркалi, дзеркальнi дверi стiнної шафи, такi ж дверi до ванної, чорнильно-синє вiкно, вiдбите в ньому лiжко, таке ж лiжко в шафовому дзеркалi, два крiсла, стiл зi скляним покриттям, два нiчних стольчики, двоспальне межи ними лiжко: точнiше, велике лiжко полiрованого дерева з ворсянистою ковдрою пурпурного кольору й парою нiчних жарiвок пiд шлярованими нiчними абажурами.

Я дуже хотiв покласти п'ятидоларового папiрця на цю блiдо-буру долоню, та остерiгся, що така щедрiсть може бути неправильно витлумачена, а тому поклав четвертного. Додав ще один. Вiн пiшов собi. Клац. Enfin seuls.

"Та як же — ми будемо спати в однiй кiмнатi?" сказала Лолiта, динамiчно приндячись, як робила була, без гнiву, без гидливостi (хоч явно на межi цих почуттiв), а саме динамiчно, коли хотiла обважити свiй запит особливо ревною значущiстю.

"Я прохав у них додаткове лiжко. Яке, на твою ласку, я вiзьму собi".

"Ти збожеволiв", вiдказала Лолiта.

"Чому це, моя коштовна?" "Тому, каш-тов-ний, що коли каш-тов-на мама дiзнається, вона з тобою розлучиться, а мене придушить".

Просто — динамiчно; не беручи всерйоз.

"Послухай мене", сказав я сiдаючи; вона ж стояла на два кроки вiд мене i з задоволенням дивилась на своє вiдображення, приємно здивована ним, сповнюючи власним рожевим свiтлом здивоване й задоволене дзеркало шафової дверцi. "Послухай мене, Лолiто. Настановимо дещось раз назавше. В чисто-практичному сенсi, я — твiй батько. Я до тебе дуже нiжно прив'язаний.

У вiдсутнiсть твоєї матерi я вiдповiдаю за твiй добробут. Ми небагатi, й оскiльки ми подорожуємо, нам доведеться — нам доведеться бути багато разом.

Коли двох є в однiй кiмнатi, неминуче трапляється — як би це назвати — трапляється деяке ..." "Кровозмiшення", пiдказала Лолiта — й увiйшла в шафу з молодим золотим реготцем, вiдчинила сумiжнi дверi, й передбачливо глянувши туди своїми дивними димчастими очима, щоб не помилитися знову, пiшла собi в ванну.

Я розчинив вiкно, зiрвав iз себе просякнуту потом сорочку, перевдягнувся, перевiрив у кишенi пiджака, чи там пiгулки, й вiдiмкнув валiзу.

Вона вийшла з ванної. Я спробував її обiйняти — так, невмисно, крапля стриманої нiжностi перед обiдом.

Вона сказала: "Пропоную похєряти гру в поцiлунки й пiти жерти".

Ось тут я й пiднiс свiй сюрприз.

Ах, мрiя мрiї моєї! Вона попрямувала до розкритої валiзи, нiби пiдстерiгаючи здаля здобич, нiби в сповiльненому кiнематографi, вдивляючись в оцю далеку скарбницю на багажному передку (що в неї з очима, подумав я, з цими великими сiрими вiчми, чи то ми вдвох зануренi в ту саму зачаровану iмлу?). Вона пiдступала до неї, доволi високо здiймаючи ноги на доволi високих пiдбоях i згинаючи чарiвливо хлоп'ячi колiна так довго, в розширеному просторi, наче йшла пiд водою або як в отих снах, коли бачиш себе невагомим, за тим вона пiдняла за рукавчики файну, дуже коштовну, мiдяного шовку, кофточку, так само ж повiльно, так само ж мовчки, розправивши її перед собою, як нiбито була зацiпенiлим ловцем, в якого забракло подиху вiд виду неймовiрного птаха, розтягнутого ним за кiнцi пломенястих крил. За тим стала витягувати (поки я стояв i дожидав її) повiльну змiю лискучого ремiнця й приладнала до себе.

За тим вкрадлась в дожиданi для неї обiйми, сяюча, зомлiла, ласкаючи мене поглядом нiжних, таємничих, порочних, байдужих, сутiнкових очей — в-сам-раз найбанальнiша шлюшка. Тож ось кого сподобляють нiмфетки — поки ми стогнемо й конаємо.

"Чим цiлунок пув боганим?" промимрив я, дихаючи їй у волосся (влада над словами щезла).

"Якщо вже хочеш знати", вiдказала вона, "ти робиш не так, як треба".

"Накажи, як".

"Все в свiй час", вiдповiла провинниця моєї кривомови. Seva ascendes, pulsata, brulans, kitzelans, dementissima. Elevator clatterans, pausa, clatterans, populus in corridoro. Hanc nisi mors mihi adimet niemo! Juncea puellula, jo pensavo fondissime, nobserva nihil quidquam; та звичайно, наступної митi я мiг би як-небудь жахливо схибити; на щастя, вона вернула до скарбницi.

З ванної, де менi довелося доволi довго переключатись для скромної нужди, я чув (стоячи, хиблячи, тамуючи дух) "ахи" й "охи" дiвчинкового захвату.

Руки вона вимила тiльки тому, що вподобала окреме мильце-писанку.

"Час iти, люба, я думаю, ти так само зголоднiла, як i я".

I ось ми рушили до лiфта; донька — гойдаючи свою стару бiлу торбинку, батько — на крок попереду (nota bene: нiколи не йти позад неї, адже вона не дама). Поки ми стояли (тепер уже поряд), дожидаючи лiфта, вона закинула голову, нестримано роззявилась i трухнула кучерями.

"О котрiй годинi вас будили в таборi?" "О пiв-на" — вона спинила новий позiх — "сьому", ззявнула до кiнця з подрогом усього тiла. "Сьому", повторила вона, i горло в неї знов стало наповнюватись.

Готельний ресторан вiтав нас запахом смаженого жиру й склянистим усмiхом. Це було просторе й претензiйне примiщення з манiрними фресками по стiнах, що зображали мисливцiв, зачарованих у розмаїтих поставах серед численних нецiкавих тварин, дрiад i дерев. Кiлька розсипаних по залi старих дам, два священики й широкоплечий добродiй в клiтчастому пiджаку мовчки скiнчали обiд. Ресторан закривався о дев'ятiй, i скам'янiлi на вид подавальницi в зеленiй унiформi розпачливо швидшали — на моє щастя — нас позбутись.

"Ти поглянь, як вiн схожий, як неймовiрно схожий на Куїльтi", стиха проказала Лолiта, гострим засмаглим лiктем не те що вказуючи, але палко стримлячи вказати на самотнього пана в спортивному пiджаку, що сидiв у найдальшому кутi зали.

"На кого — на нашого товстого дантиста?" Лолiта затримала в ротi тiльки що взятий ковток води й поставила назад на стiл свою розколисану склянку.

"Та дурощi", сказала вона, кахикнувши смiхом, "я мовлю про того письменника, що вiн на цигаркових рекламах".

О, славо! О, жiнки! Коли принесли й бухнули на стiл солодке — для панночки великий клин вишневого торту, а для її покровителя бомбочку вершкового морозива (значну частину якого вона негайно додала до свого торту), я витягнув з кишенi бульку, що мiстила ТАТОВI Пiгулi. Вдивляючись нинi в блiду немiч цих фресок, в цю дивну, моторошну мить, можу пояснити свою тодiшню поведiнку тiльки механiчною дiєю безповiтряного простору, притаманного снам, у якому обертається ушкоджений розум; ба в ту мить усе менi ввижалось суцiльно простим i неминучим. Я оглянув залу, впевнився, що останнiй серед обiднiх пiшов, вiдкупорив бульку, i з величезним зимнокров'ям нахилив його над долонею. Я не раз прорепетирував перед дзеркалом цей жест, яким швидко пiдносиш порожню жменю до рота й вiдправляєш у нього неiснуючу пiгулку. Як я i сподiвався, вона накинулась на бульку з великими, надливо-барвними капсулями, начиненими дурманом Сплячої Красунi.

"Синенькi!" скрикнула вона, "лiлово-синенькi. З чого їх зроблено?" "З лiтнього неба", вiдповiв я, "зi слив, зi смокв, iз виноградної кровi царiв!" "Нi, серйозно... Будь ласка!" "Ах, це просто Фiалкапсюлi. Вiтамiн Iкс. Робить тебе дужим, як бик-с альбо штик-с.