Набоков Володимир - Лоліта, Набоков Володимир

До того — мерзенно зраджувала, та це аж нiчого не значить, адже ти все одно перестав мною цiкавитись. Ви добряче шкварите, пане. Багато швидше, нiж мама".

Я перейшов зi слiпої швидкостi в сiмдесят миль на годину до напiвслiпої в п'ятдесят.

"Чому ти вважаєш, що я перестав тобою цiкавитись?" "Ну, по-перше ти мене ще не поцiлував".

В собi обмираючи, в собi знемагаючи, я смутно побачив спереду порiвняно широке узбiччя, i з пiдскоками й погойдуванням з'їхав на траву. Пам'ятай, що це дитина, пам'ятай про це...

Не встигло авто зупинитись, як Лолiта аж упливла в мої обiйми. Не смiючи дати собi волi — не смiючи дозволити собi зрозумiти, що саме це (солодка вогкiсть, хиткий вогонь) i є початок того невимовного життя, яке зусиллям волi за вмiлої пiдтримки долi я нарештi змусив здiйснитись — не смiючи по-справжньому її цiлувати, я дотикався її гарячих губ з величезною шанобливiстю, вбирав її дрiбними ковтками — о, цiлком безгрiшно! Та, вона, нетерпляче сiпнувшись, прип'яла свого рота до мого так мiцно, що я вiдчув її великi переднi зуби й роздiлив з нею м'ятний смак її слини. Я, звичайно, знав, що з її боку це тiльки невинна гра, пустування пiдлiтка. Вдавання пiдробки в фальшивому романi. Всякий душецiлитель, як i всякий розбещувач пiдтвердить вам, що межi й правила цих дитячих забавок є розпливчастi або в усякому разi надто по-дитячому субтильнi, щоб їх мiг уловити дорослий партнер, а тому я страшенно стерiгся зайти надто далеко й змусити її вiдсахнутись зi сполоханою вiдразою, й тому що менi за будь-що, й понад все, кортiло скорiше принести її пiд фалдою в герметичний затишок Зачарованих Мисливцiв, який був за вiсiмдесят миль, благословенне навмання розiмкнуло нашi обiйми за чверть секунди до того, як вiз дорожньої полiцiї пригальмував бiля нас.

Його червонопикий i густобровий водiй уп'явся в мене: "Скажiть, вас не обiгнав край перехрестя синiй седан тої ж фiрми, що й ваш? Чи не помiтили?" "Ми не бачили", вiдказала Ло, послужливо-спiшно перехилившись через мене й поклавши невиннi руки менi на колiна, "ба ви зовсiм упевненi, що вiн був синiй, тому що — " Патрульник (яку нашу тiнь наздоганяв вiн?) нагородив вродливицю кращою своєю усмiшкою й виконав повний поворот.

Ми поїхали далi.

"Який бовдур!" вигукнула Лолiта. "Вiн мав тебе злапити".

"Будь ласка, чому ж — мене?" "Тому що гранична швидкiсть в цьому безглуздому штатi є лише п'ятдесят миль на годину, а ми — нi, нi, не сповiльняй, ти теж глуп як дуб. Вiн тепер далеко." "Перед нами ще лежить довгий перегiн", сказав я, "i я б хотiв бути там до пiтьми. Так що веди себе як чемна дiвчинка".

"Капосна, капосна дiвчинка", затишно проказала Ло.

"Неповнолiтня делiквенточка, попри прямоту й симпатичнiсть. А свiтло було червоним. Я нiколи не бачила такої їзди".

Ми мовчазно прокотили повз мовчазне городисько.

"От би мама розлютилась, якби дiзналась, що я й ти коханцi." "Господи, Лолiто, хiба можна казати такi речi?" "Та ми дiйсно є коханцi, правда?" "Аж нiяк. Погода щось iзнову псується. Чи не бажаєш ти менi розповiсти про цi твої маленькi витiвки в таборi".

"Ти якось дуже книжково висловлюєшся, любий татусю".

"А тебе легко ошелешити?" "Нi, говори".

"Настiйливо прошу вiдповiсти".

"Давай зупинимось на тихiй боковiй стежцi, й я тобi розповiм".

"Ло, я серйозно прошу тебе не пустувати. Ну?" "Ну — я брала дiяльну участь у таборовому життi".

"Ensuitе?" "Ансуiт, мене вчили жити груповим життям, щасливим i повним життям, i при цьому розвивати власну гармонiйну особистiсть. Словом, бути цяцiнькою".

"Так, я бачив щось подiбне в вашiй брошурцi." "Ми полюбляли спiвати хорових пiсень бiля великого камiна чи пiд паскудним зоряним небом, i звучання власного щастя кожної з нас зливалось iз голосом групи." "У тебе чудова пам'ять на цитати, Ло, та я просив би тебе утриматись вiд лайливих словечок".

"Герл-скаутське гасло", вела далi Лолiта в захватi, "це також i моє гасло. Я наповнюю життя достойними справами, як, наприклад — нi, лiпше без прикладiв. Мiй обов'язок бути корисною. Я друг усiх тварин чоловiчої статi.

Я виконую їх примхи. Маю завжди добрий настрiй. Ось проїхало це полiцiйне авто. Я заощадлива, й завжди грiшу думкою, словом i вчинком." "Тепер сподiюсь, це все, моє дотепне малятко".

"Так, усе. Втiм, постривай-бо. От iще що: ми пекли пироги на сонячнiй плитi з рефлектором. Правда, цiкаво?" "Звiсно, цiкаво".

"За цей час ми вимили розбiльон тарiлок. "Розбiльон" — це значить "дуже — дуже — багато" на засюканому вчительському дiалектi. Та ось, ледь не забула, за висловом мами. Ми робили рентгенiвськi знiмки. Це вважалось страшенно забавним".

"C"est bien tout?" "C"est. Як не рахувати малесенької штуки, про яку я можу розповiсти, без того, щоб геть не почервонiти".

"Розповiси потiм?" "Так — якщо будемо сидiти в пiтьмi й можна буде говорити пошепки. Ти що — спиш у кiмнатi як ранiш чи в однiй купi з мамою?" "У себе як ранiш. Твою мати буде покладено на дуже серйозну операцiю, Ло".

"Зупинись-но там-от край молочного бару", сказала Ло.

Сидячи на високому табуретi, зi смугою сонця, що перетинала її голу брунатну руку, Лолiта отримала башту розмаїтого морозива, политого якимсь синтетичним сиропом. Це було згромаджено й подано їй цупким, прищавим парубком у засаленiй краватцi метеликом, котрий уп'явся в мою крихку, легко вдягнену дiвчинку з хижим зухвальством. Нетерпiння дiстатися Брайслaнда й Зачарованого Спочину ставало нестерпним. На щастя, вона впоралась iз морозивом за раз-два, як завше.

Я спитав: "Скiльки в тебе дрiбних?" "Нi копiйчини", вiдказала вона, журно здiймаючи брови й показуючи менi порожнi нутрощi гаманця.

"Це буде виправлено, але на все свiй час" збундючено проказав я. "Ну то як — ходiмо?" "Слухай, де тут у них уборна?" "Я туди тебе не пущу. Це напевно мерзенна буда. Ну, то ходiмо." Вона була суттю слухняною дiвчинонькою, i я не втримався й поцiлував її в шию, коли ми знову сiли в авто.

"Не смiть цього!" сказала вона, дивлячись на мене з непозiрним здивуванням. "Я не люблю, щоби мене лизали. Огидний розпусник!" Здiйнявши плечика, вона потерлась по ньому шиєю.

"Перепрошую", пробурмотiв я. "Я до тебе дуже прив'язаний, от i все".

Ми просувалися далi пiд хмурим небом вгору звивистою дорогою, а потiм знов униз.

"Що ж, i я до тебе нiбито прив'язана", сказала Лолiта сповiльнено-нiжним тоном, i, нiбито зiтхнувши, нiбито посунулась ближче до мене.

(О, Лолiто моя, ми нiколи не доїдемо!) Сутiнки вже почали проймати чудовний маленький Брайслaнд, його архiтектуру в ложноколонiальному стилi, сувенiрнi лавки та європейськi липи, коли ми поїхали по слабовсвiтлених вулицях у пошуку Зачарованого Спочину.

Повiтря, все перлисте вiд рiвної мжички, зоставалось теплим i зеленим, i довга черга, складена головним чином з дiтей i старикiв, уже довжилась проти каси кiнематографу, що струменiв огнястими самоцвiтами.

"Ах, цей фiльм я дуже хочу подивитись! Пiдемо зараз по обiдi. Будь ласка, пiдемо!" "Що ж, можна", протягнув Гумберт, хоч вiн-то, хитрий, розпалений чорт, чудово знав, що на дев'яту годину вечора, коли почнеться його власна вистава, вона спатиме мертвим сном в його обiймах.

"Полегше!" скрикнула Ло, котру штурхнуло вперед, коли клята вантажiвка перед нами, з карбункулами, якi запульсували на озаддi, зупинилась край перехрестя.

Я подумав, що якщо ми не доїдемо до готелю — вмить, чудом, за найближчим рогом — я втрачу всяку владу над гейзiвським ридваном з його безпорадними "двiрниками" й несамовитими гальмами. Та дарма, перехожi, до яких я звертався по вказiвки, або самi не знали мiста, або перепитували, щулячись: "Зачарованих...?" наче я був божевiльний; чи то вдавались до таких мудрованих пояснень, з геометричними жестами, геометричними розповiданнями й чисто-мiсцевими прикметами (...по тому повернiть на пiвдень ...не доїжджаючи будiвлi суду...), що я не мiг не схибити з путi в лабiрин i їхньої зичливої балаканини. Лолiта, чиї гарненькi рiзнокольоровi нутрощi вже потравили з'їденi ласощi, передчувала рясний обiд i почала юмзати. Та для мене, хоч я давно примирився з iснуванням певної вторинної долi (легковажної секретарки Мак-Фатума, так би мовити), яка пнеться з дрiбницями й заважає грандiозним планам щиросердого начальника, цi скреготливi зупинки, цi просування наугад бульварами Брайсланда були, мабуть, найтяжчим випробуванням, яке дотепер випало на мою долю. В подальшому я неодноразово смiявся, пригадуючи свою недосвiдченiсть — як я з хлоп'ячою впертiстю хотiв знайти саме цей готель iз забагливою назвою — тодi як повз наш шлях неоновi знаки численних мотелiв запрошували в вiльнi кiмнати, готовi прийняти кого завгодно — комiвояжерiв, збiглих каторжникiв, iмпотентiв, великi родини, а також найблудливiшi й найненажерливiшi пари. О, мирнi автомобiлiсти, що ви плинете крiзь чорняву ночi, якi забавки, якi виверти хотi ви могли б угледiти з вашого бездоганно гладкого шосе, якби цi комфортабельнi куренi, враз лишившись усякої пiгментацiї, стали прозорi як ларчики зi скла! Диво, якого я жадав, таки вiдбулося! Мужчина й дiвчина, бiльш або менш сполученi в темнявi автомобiля, що встав пiд деревним краплинням, повiдомили нам, що ми знаходимось в самому серцi мiського парку, та що варто тiльки взяти лiворуч при наступному свiтлофорi, й ми поцiлимо. Жодного свiтлофора ми не знайшли — парк був чорним як грiх, якому вiн слугував прикриттям — пiдпавши пiд плавний чар добре спланованого закруту, ми крiзь iмлу розгледiли дiамантове мигтiння вогнiв, далi — нiчний блиск озера, й ось вiн став проти нас, дивно й невiдворотно, пiд прозорими деревами, нагорi, де кiнчався посипаний жорствою в'їзд — бiлий чертог Зачарованих Мисливцiв! Спочатку здалось, що запаркованi автомобiлi прилаштованi рядком як бiля корита свинi, затуляють доступ; та раптом, немов казково, поважних розмiрiв вiдкрите авто, лиснiюче вишневим блиском пiд освiтленим вогнями дощем, заворушилось — енергiйно позадкувало пiд кермом кремезного пана — й ми вдячно слизнули в утворену пройму. Я зразу ж докорив своїй квапливостi, помiтивши, що мiй попередник тепер скористався чимось на кшталт гаражику, пiд дашком якого було достатнє мiсце й для другого возу; та моя нетерплячiсть не дозволила менi вчинити як вiн.

"Оце шик!" зазначила моя вульгарна краля, щулячись на лiпний фасад.

Вона вилiзла з авто на шелест мрячного дощу i рвучко дитячою ручкою обсмикнула плаття, застрягле межи персиковими щiчками — перефразуючи Роберта Браунiнґа.