Юрій Сорока - Крос у небуття

заправляли бандити з депутатськими мандатами, генеральськими і полковницькими погонами, а не відчайдухи з масивними біцепсами й стволами у кишенях. І тут не варто було жити так, як звик Софрон жити вдома. Тим більше, маючи над головою зашморг у вигляді звинувачення у потрійному вбивстві.

– У нас достатньо лавандоса, Софрон, не чуди. Якщо нудишся, так і скажи. Візьмемо тачку, подамося у сауну, знімемо дівчат. Тільки на гони хвилю, я тобі базарю.

Якби цієї миті Потап заглянув в очі подільнику, він би побачив у них холодний вогник зневаги й злість. Зневаги за власну нерішучість і злість за те, що сам Софрон повинен коритись його рішенням. Та чи справді він повинен?

– Сьогодні не хочу. Піду містом пошляюсь. Можливо завтра.

– Як знаєш, – знизав плечима Потап. – У разі чого телефонуй на «трубу».

Не прощаючись, Софрон почимчикував геть.

Юрась, простий вокзальний валютчик, йшов додому. Він не переймався тим, що сонце сіло за будівлею поштамту західніше вокзалу, а весняне повітря швидко втратило прозорість, одночасно сповнившись ароматом черемшини. У нього був гарний настрій. І зовсім не через весняні пахощі квітучих дерев. Юрась не любив пахощі черемшини. Йому були до вподоби більш приземлені речі, наприклад приріст зелених купюр у сейфі за шафою. А нинішній день приніс такий приріст у розмірах навіть більших за очікувані – Юрась зміг провернути успішну оборудку на кругленьку суму. І тепер він йшов, минаючи порослі розложистими вербами подвір’я двохповерхових будинків по вулиці Шевченка, сповнений ентузіазму. Від дому його відділювало не більше двох хвилин ходи, тому Юрась не переймався темрявою, що згущувалась.

Він все своє життя прожив у невеличкій хатинці у провулку Некрасова і звик, що близькість вокзалу є справжнім золотим дном для нього, людини, котра з дитинства мала власний погляд на речі. Тому що ніхто з вчителів ЗОШ № 7, котра розташовувалась зовсім поруч, не міг навчити Юрася мудрості. Звичайно, вони працювали. Намагались привити йому любов до творів російського письменника Толстого, або українського поета Шевченка. Вони щиро співчували його батькам, коли він писав твір на двійку. А Юрась, у свою чергу, співчував учителям, вправно приторговуючи жувальною гумкою, купленою у іноземців з потягу Прага-Москва. А далі часи змінилися. І хто тепер виявився правий? Юрась, котрий, починаючи з класу шостого-сьомого, вважав значно більшим досягненням продаж жувальної гумки, кількох фото модних рок-музикантів, або касет з їхньою музикою, аніж отримання п’ятірки на уроці, чи всі ті Наталії Володимирівни, Ніни Якимівни й Юлії Іванівни, котрі зараз змушені були бідувати на свою мізерну учительську зарплатню? Тож тепер Юрась, здійснюючи заміну доларових грошових знаків на українські купони і навпаки, міг запевнити будь-кого із своїх вчителів у звичайній життєвій мудрості – розумний той, у кого грошей більше. Юрась ніколи не вирізнявся скандальністю, але тепер його просто підмивало сказати їм усім: «Ви, старпери, що учили мене жити десять років поспіль, за все своє життя не бачили такої суми грошей, яку я тримаю зараз у своїй кишені!»

Прокручуючи у голові подібні думки, Юрась перетнув тиху вулицю Заводську й заглибився у провулок, обабіч якого розташовувались приватні будинки. Подекуди старенькі, глинобитні й білені крейдою, а подекуди вже величні триповерхові споруди з сяючими білизною рамами пластикових вікон і червоними дахами з металочерепиці. Скоро і Юрась зможе собі дозволити такий будинок. І він готовий заприсягтися, що його дах буде вищим за дах рідної школи. За дах, під яким його довгих десять років вважали дурнем і ледарем.

Коли Юрась повертав у свій провулок, несподівано його обдало гарячою хвилею – позаду серед мороку він помітив постать людини, котра прямувала за ним швидким кроком. Юрась пришвидшив ходу. До хвіртки рідної хатини залишалося не більше сотні метрів. Вікна сусідніх будинків світилися, десь голосно розмовляв телевізор, але на вулиці і найближчих подвір’ях не було жодної душі. Юрась пригадав розповіді товаришів по валютному бізнесу про нещасних, котрим довелося пережити напад і грабунок. Їм важко було позаздрити. Залишившись без капіталу, котрий в силу специфіки своєї професії валютчики мусіли носити при собі, вони або зовсім зникали з бізнесу, поповнюючи натовпи найманих робітників і торгашів, і працювали за копійки, як десятки мільйонів пересічних українців, або позичали гроші під скажені проценти і довгі місяці працювали в борг. І ризикували вже не своїми, а позиченими грошима, тобто власною головою. Це ті, кому вдалося пережити грабунок. Були й інші, тих безжально вбивали. Юрась хотів перейти на біг, але враз відчув, що було пізно. Переслідувач раптовим кидком наздогнав його і безцеремонно схопив за комір джемпера.

– Стояти! – мовив тихо, але загрозливо.

Втрачаючи рештки самовладання, Юрась відчув, як в живіт йому вперся холодний ствол пістолета.

– Не рипайся і не галасуй, інакше застрелю, – сказав незнайомець.

– Я стою! Давай будемо залишатися спокійними, друже! Я стою і не збираюся утікати. Стріляти не потрібно, – хоч Юрась і намагався приховати свій переляк, тремтячий голос не давав на це жодного шансу.

– Скільки при собі маєш? – запитав незнайомець.

Юрась уважно придивився до грабіжника. Перед ним стояв високий хлопчина, старший від нього не більше, аніж на три-чотири роки. Акуратна зачіска і правильні риси обличчя не відштовхували й не примушували боятися, але повний загрози голос і ствол пістолета під ребрами зовсім не гармонували з обличчям, володар якого міг би при нагоді стати популярним кіноартистом. І хоч Юрась шкірою відчував, що з ним не жартують, згадка про те, що він може позбутися грошей, послужила йому погану службу – він вирішив пручатися єдиним доступним йому за даної ситуації способом, тобто пригрозити помстою свого бандитського «даху».

УДСБЕЗ – управління державної служби по боротьбі з економічними злочинами.

Повернутися

ВТК – виправно-трудова колонія.

Повернутися

УБОЗ – управління по боротьбі з організованою злочинністю.

Повернутися

ДПС – дорожньо патрульна служба.

Повернутися

АПС – автоматичний пістолет Стєчкіна.

Повернутися