Марія Миколаївна Влад - Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад

них спіуно уживаних, а також пасовиска, царинки, полонини громадські й держауні, “камаральні”. Газдіускі обставини і приписи є для усіх однакі. І тимунь тото, шо буду писати, будет си відносити до усіх грунтіу ци то приватних, ци спіуних, ци громадских, ци то держауних.

Спіуні газдіуства ни треба николи ділити на дрібні, між поодиноких газдіу, але можна на них завести узирцеву спіуну газдіуку, упорєдковану держауними статутами та приписами. Це відноситци і до держауних грунтіу та громадских царинок, полонин і пасовиск. У Швайцарії шє до сегодне задержєли си спіуні газдіуства, а узірцево ведені приносєт великі доходи, та й багато причгнили си до піднесеня годіулі маржини та й бриндзарства. Громада мусит займити си громадскими пасовисками, для загального добра ухвалити статут, приписи пастирскі, завести узірцеве газдіуство, вибрати пастирский зарєд, пастирских опікунів. Установити висоту оплат за випас, та й постаратися, шоби на тих пасовислах ни паслоси ані забагато, ані замало маржини, а лиш -акурат тілько, кілько си там годно добре випасти. Гуртові — спіуні пасовиска для дрібних газдіу мают велику вартість і у їх інтересі лежит, аби спіуних — гуртових пасовиск ни ділити, але їх узірцево, на статутах і приписах загаздовувати”.

Не буду цитувати далі “Гуцульський календар”. Але прошу вірити, що всі поради практично значимі. І якби їх дотримувалися, то, може, гори не облисіли би дорешти, а в сільских магазинах не облисіли би від продуктів полиці.

І ми би через стільки літ! — не заздрили шведам та швейцарцям, маючи такі обшири і таких людей. Бо колись старий гуцул казав, що як коні добрі і сани незгірші, а зле заїхали, то винен той, хто закерував не в ту дорогу.

* * *

Ой співаку-неробаку, Із руба сорочка, Від неділі до неділі Нова співаночка! Ой співаку-неробаку, На що си надієш? Ци на тоти співаночки, Що багато вмієш? На воли си ни надію, Бо волів не маю. На співанки си надію, Бо багато знаю. Співаночки мої любі, Де я вас подію? Ой піду я в полонинку — На швару посію. А. як будут вівчарики Білі вівці пасти, Будуть мої співаночки За крисаню класти.

Мама. В полонині двері на колу — то такі завіси полонинські, а кіл той у задовбаних ямках внизу і вгорі в дереві. Ватаг доти рипає дверми, аж іскра викрешеться і з того живу ватру накладе. Так зачинається полонинське літування...

Вуйко Николай. Так не раз дивлюси — у Чорногорі здоймається хмарка над тим Поганим озером, вбіги робиться більша, більша — гримне, зблискає, пожене на Скупову, там згримить, понесеться на Жаб’є або ще далі, зіб’є там град-туча і вернеться назад, повисит над Чорногоров і зникне в озері, з котрого явилося. То таке озеро, що снігу туда як нападе — тримається, аж він почорніє, і так до нової зими; там град піхають грішні душі...

Мама. А як мраки сядуть — нічого не видко, бувало. Негура така впаде, що якби ватаг не трембітав від стаї, то не знати би, куда і коли вівці гнати доїти вполудне. Вівчар, правда, знає, коли вполудне, видить по овечім оці — зрічок в обід в оці у вівці пропадає, а з обіду робиться знов. Подивиться пастух овечці в око і знає, коли гнати обідати...

Вуйко Николай. Раз чую — бісиця співає. На Луковицях-таки, на нашій полонині. Пішов туда, а там слід босої дитини. А Базиланів Штефан із Стебнів пішов у полонину літувати, а в селі мав любаску. Сниться вона йому одної ночі, другої, ей — щоночі. Нікому не вповідав. Вона його вкаснуласи, приходила і спала коло него. Наказала, аби не смів їсти м’ясо, лиш горох, біб. А він не слухав. То вона його впхнула у ватру — руку по лікоть спекла. А він був файний чоловік. А так став каліка на руку. (У вуйка Николая нема кисті правої руки, в полонині втратив — підірвався на гранаті повоєнній ще хлопцем). Уже калікою оженився таки на тій, що снилася йому. Казав, що і не чув, як згоріла рука. Бо то була тота лісна. Треба хоть би корові, коневі, будь-кому сон розказати, то бісиця не ймеси...

Мама. А Федірко Дзюбак з Перехресного що погостив... Був сам у полонині. А він обізвався, думав, що хтось із села іде. А то ближче запищєло, він зрозумів, що то біда, та побіг у застайку, наклав ватру, тримав, аби не загасла до рання, з сокиров у руках казав “отченаші”, а вона бігала довкола, піворила.

В полонині як закличе раз — не обзивайси, як другий раз — не обзивайси, а вже на третий обізвиси. Ми, бувало, пугикаємо у кулак, як у трембіту пугикаємо, а на ім’я не можна кликати. Один пугикає, як у трембіту: “А-а-у-гу-гу-гугу”, а той із долини ци із гори так само обзиваєси.

Вуйко Николай. Тепер нема що боятися. Тепер у селі ходять такі, як бісиці: волосся розпустить, спідниці майже нема, очі обмалює — вночі можна настрахатися...

Мама. То, може, й вигадували. За бісиць, за лісового чоловіка. Ніби наша неня його виділа, позаяк виділа... То обіднілий багач Безуза продав моєму дєдеві полонину, а відтак загризся і завісився. А неня наша ночувала з малим хлопцем і чує, — а то якби двері утворилися, а то таке болото сплило у