Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

Катя не заперечила. Її увагу знову привернула блискуча антена над дахом Малькольнового будинку. Катя дивилася на блискучу цятку вгорі, і підсвідомий страх проймав тіло.

— Як вам сподобався барліг кощавого Гленда? — запитав Х’ю Вундстон, зустрічаючи Катю в «кімнаті свідків», де всі стіни були прикрашені портретами родичів Малькольна й Мері.

— А звідки ви знаєте, що я була у містера Гленда? — запитала Катя, підводячи погляд від альбому, який тримала на колінах, сидячи в розлогому кріслі.

Х’ю не чекав такого запитання й розгубився: справді ж бо, йому ніхто не казав, де увесь цей час була місіс Острожна, якщо не брати до уваги телефонного дзвінка від Джоя Блеклі. Вундстон прокашлявся: йому треба було виграти кілька хвилин, щоб вибратися з пастки, яку сам собі налаштував.

— Мері дуже хвилювалася, — буркнув Х’ю, присідаючи біля каміна й перемацуючи рукою невеликі полінця. — Знову принесли сирі дрова, — поскаржився Каті. — Увечері тут стає вогко й холодно. Єдиний рятунок — цей камін. У нього приємний «голос». Кожен камін має свій характер. Камін «Кімнати свідків» — лагідної вдачі. Правда, надто балакучий. Особливо не любить, коли розпалюють сирі дрова, — не вгавав Х’ю, вмощуючись зручніше в кріслі й добуваючи з внутрішньої кишені піджака товсту сигару. — Ви не заперечуєте? — запитав Катю, даючи їй зрозуміти, що дим потраплятиме в камін.

— Зробіть ласку. Раніше я теж палила. Рідко.

— Покинули? — пожвавішав Х’ю Вундстон, сподіваючись, що місіс Острожна забула вже про містера Гленда й свою мандрівку. — Ви хочете більше прожити? Дикуни з долини Табаго лікуються цим зіллям. Правда, вони не роблять з тютюну сигарет. Я сам їх не люблю. У сигаретах згорає папір, і тому дим дуже ядучий. Від нього доводиться кашляти. Я люблю сигари. Тут нема нічого зайвого. Хіба що, прошу вибачення, залишається аромат жіночої ніжки, на якій було скручено цю розкішну сигару. — Вундстон пихнув синюватим димом і скрадливим скісним поглядом зиркнув на Катю. «Надто вразлива натура, — вирішив подумки, ніби поставив діагноз. — Але є характер, інтуїція».

Катя відчула на собі надміру уважний погляд Вундстона, закрила альбом і повторила своє запитання, відверто розглядаючи розповнілого джентльмена в чорній урочистій парі:

— Так хто ж вам сказав, містер Х’ю, де мене шукати?

— Власне… ніхто. Але Мері так хвилювалася за вас, і я вирішив, що ви у полоні містера Гленда. Ви ж пішли у напрямку річки, чи не так?

— Ви любите містера Гленда?

— Він дуже великий оригінал. У нас називають його новим Ісусом. Якщо відверто, то мені подобаються такі особистості.

— Ви часто в нього буваєте?

— Там інша атмосфера. Іноді в голову приходять такі ідеї, до яких ніколи б не додумався, сидячи отак біля каміна й милуючись вогнем сухої груші.

— Ви поливали квіти в парку Гленда? Бачили його «Останнє табу»?

— Це страхітливо, — обурився Вундстон. — Я просив його викинути з парку всі жахи. Якщо Гленд хоче врятувати людство й почати нову еру, післяатомну, можливо гравітаційну еру, то починати її треба з великої любові до життя. Адже після апокаліпсиса важко буде переконати когось у тому, що варто народжувати дітей в ім’я життя. В ім’я майбутнього…

— Ви особисто вірите в такі прогнози?

— Про це всі говорять, але по-моєму, ніхто не вірить. Хіба що Гленд.

— Містер Гленд не тільки повірив, а й повстав.

— Америка не розуміє Гленда, як росіяни в свій час не визнали Сахарова.

— Гленд і Сахаров — величини несумісні, неспівставимі, тому що кожен по-своєму розуміє безсмертя. Але містер Гленд, як і Сахаров, належить до великих людей, сер. І ви це знаєте. Ви просто не хочете змиритися з думкою, що в Америці можуть жити невдоволені існуючими законами американці. Я помиляюся, сер?

— Ви добре підготовлені, місіс. Тому мені нічим заперечити, — загадково заусміхався Х’ю, прислухаючись до кроків за дверима. — Це йдуть запрошувати нас на учту. Не дадуть і поговорити. Адже вам приємно, що на далекому континенті ви зустріли людину, яка чудово володіє вашою мовою?

— Так, як і вам від спілкування з моїм чоловіком. Він теж бездоганно володіє англійською.

— У вас більше людей знає англійську, ніж у нас — російську. Це прикрий факт, але у нас чомусь недолюблюють росіян, тому мені ні з ким перекинутись словом. Якщо не проти, то призначаю вам увечері побачення біля каміна. Це так прекрасно, місіс, посидіти біля каміна з людиною, яка розуміє тебе.

— Звабливо, але не обіцяю, сер. У мене є чоловік, а я тепер буду завжди слухняна.

— Шкода. Однак мушу вам сказати на прощання, що ви нічого не знаєте про Америку і американців. Колись переконаєтеся, Х’ю Вундстон мав рацію.

— Поживемо — побачимо. — Катя радо підвелася назустріч тендітній Мері в білій довгій сукні з жовтою квіточкою в комірці. Катю дивувала та квіточка, яку всі закохані обминають, як нещастя. Мері збагнула Катин подив і сказала їй, ясніючи на виду:

— Ці квіти прислав мені містер Гленд. Під землею мало тепла, тому там висівають багато жовтих квітів — символ сонця і вічності. Невже вам не подобається жовтий блиск золота? Ви тільки погляньте, яка це чудесна квітка!

— Квітка гарна, але невже ви не боїтеся прикмет? — запитав Вундстон, аби підтримати розмову.

— Правда смерті страшніша прикмет, містер Х’ю, — відповіла Мері так зверхньо й осудливо, ніби саме Вундстон був винен у всіх земних гріхах, і що саме через нього містер Гленд зрікся непевного товариства бізнесменів.

— Світ справді дивний, місіс Мері. Дивний в усі віки, — наголосив Х’ю, пропускаючи попереду себе Катю. — Але, мабуть, у цьому його й зваба