Леонід Володимирович Ушкалов - Панас Мирний

як вона перестала бути «содержанкою» Книша, і до того, як вона опинилась у шпиталі, заступлена двома реченнями: «І понесло Христю у плин за водою… Та й донесло до – шпиталю». Судячи з усього, саме цю лакуну мала заповнити п'ята частина.

Наприкінці літа 1899 p. Мирний знов заходився біля перекладів. На цей раз його увагу привернула поема «Hiawatha» («Гайявата») американського поета Генрі Водсворта Лонгфелло. Ця «індіанська Едда», написана розміром, який наслідує фінську «Калевалу», свого часу зажила неабиякої популярності. Мирний, як свідчить його лист до Сергія Єфремова від 22 травня 1904 р., перекладав «Гайявату» з російського перекладу цього твору, зробленого Іваном Буніним. «Дума про Гайявату» була закінчена 1900 р. й дуже імпонувала знайомим письменника. Попри те, що Мирний працював з російським перекладом, він брав до уваги також оригінал. «А що Опанас Якович не був певний у своєму знанні англійської мови, – згадувала Софія Русова, – то ми вмовилися привести до нього Короленка, що дуже радо згодився познайомитись з таким талановитим українським романістом. Він взяв з собою англійський текст поеми Лонгфелло і уважно слухав переклад в мистецькому читанні Мирного. Мені аж дивно було бачити, як наш шановний письменник боявся критики Короленка, але, крім похвали, не прийшлося йому нічого чути, хіба дві-три поправки в перекладах індіанських виразів».

Очевидно, саме робота над перекладом «Гайявати», в якій докладно відтворено первісний світогляд американських індіанців, наштовхнула письменника на думку написати й «українську «Пісню про Гайявату»». Таким твором стала філософська містерія «Спокуса». У листі до Якова Жарка від 17 листопада 1901 р. Мирний писав: «Задумав я, бачите, зробити ступінь у ще ніким не затриману сферу – філософію, тобто написати філософську драму. Задля нашої, тільки що ставшої на дибки мови це трудне діло. Треба було вибрати підходящу тему. Я і взяв задля неї легенду о грехопадении, щоб показати боротьбу двох сил: віри і розуму. Приходилось, з одного боку, держатися біблейського оповідання, а з другого – народних легенд, найбільше всього про чортовину». У своїй містерії Мирний намагався, як сповіщав про те редактора «Киевской старины» Володимира Науменка, не «залітати у високі високості, а брати те, що сам народ подає у своїх переказах, про його недовідки, про його глуху та темну віру у добро та правду…». Отже, розмову про «останні», метафізичні, питання письменник розгортає у формі сюжетів та образів українського «народного християнства». Бога-Творця він змальовує, засновуючись на Святому Письмі: «Бог є дух, чистий дух, як те небо, ясний, / Як те сонце, блискучий – яскравий…». Так само у згоді з наукою Святого Письма Мирний подає і процес creatio ex nihilo: «Все то він появив. Його творча рука / Із нічого усе те зробила; / Його сила свята – над усім тут віта…». Недаром світло в його поемі, як і в Книзі Буття (1: 1 —18), відокремлене від свого джерела – Сонця. Тим часом мирнівська візія темряви відповідає не так християнській догмі, як українським народним повір'ям. А ще рясніше письменник використовує ці повір'я, коли йдеться про гріхопадіння. Тут Мирний намагається якщо й не поєднати поганські та християнські сюжети, то принаймні віддзеркалити їх один в одному. Наприклад, Сатанаїл у раю співає пісню про те, як Місяць любив одразу двох: Сонце та його донечку Вечірню Зорю, – як Сонце побачило залицяння Місяця до Вечірньої Зорі й ударило його мечем. Єва слухає цю пісню якраз перед гріхопадінням. Ще раніше Сатанаїл прямо називав Єву Вечірньою Зорею, а сцена сутички між Арефою та її чоловіком Луципіром, який закохався в Єву, нагадує поєдинок Сонця з Місяцем у «Казці про Правду та Кривду».

Віру в мирнівській драмі первородного гріха та його спокути втілює Адам, розум – Єва. І віра, і розум – дві форми людського пориву на межі видимого світу. Віра – здатність бачити «духовним оком» те, що сховане від ока звичайного, розум – сказати б, «холодна жага» пізнання непізнаного, а може, і непізнаваного. Віра, розум, надія, гріх, спокута, любов, відчай, порятунок – ці екзистенціалії, химерно переплетені в сюжеті гріхопадіння, окреслюють єство людської дороги з раю, що є початком дороги до Бога. Повернення втраченого раю, звісно ж, залежить від людини, та самотужки вона безсила вирватися з лабет гріха. Гріх має бути викуплений жертвою Христа, в якому незбагненно поєднана Божа та людська природа. Недаром після скоєння гріха Адам у розпачі. Тим часом Єва, а потім і сам Бог заспокоюють його, говорячи про можливість спокути:

Адам: Спокутуєш?.. Ох, нещаслива! Як ти спокутуєш його? І чим? Єва: Любовою своєю. Любовою до тебе, мій ти друже! Малая цяточка його святої сили, Вона добудеться до Божого престолу І винесе звідтіль спасения світу. Адам (гірко): Химернії надії, що ти з ними Завжди носилася усюди, легкодуха, Знову тебе дурити почали? Пріч з ними, пріч!.. Немає нам спасіння! Голос з неба: Яким ти неймовірним став, Адаме! Ні, Єва правду каже: ти спасешся Тільки любовою… І я тобі колись Подам любову ту – свого Месію… Іди ж з раю… працюй… та сподівайся.

Нова хвиля творчої активності Панаса Мирного припадає на 1905 р. На цю пору письменник уже мешкав у власному невеликому будинкові, який він придбав іще навесні 1903 р. в дуже мальовничій місцевості на передмісті Полтави, у кінці третьої Кобищанської вулиці. На тлі цього «швейцарського ландшафту» письменник буде жити аж до смерті. Отож, наприкінці березня 1905 р. Мирний закінчує роботу над чернеткою драми «Не вгашай духу!» (назва твору – трохи переінакшена цитата з Першого послання св. апостола Павла до солунян 5: 19). Ці «життєві малюнки», як окреслив жанр твору сам автор, зображують події середини 1870-х – початку 1880-х pp., пов'язані