Владлен Олексійович Суслов - На каравелі "Улюбленець Нептуна"

подвір’ї зібралися товариші і крізь відчинене вікно чути, як вони хором гукають: “Федю! Федю!..”

Ех, якби можна було повернути все назад, як було! Як би він слухався тепер в усьому тата й маму, чистив картоплю, натирав підлогу, крутив ручку пральної машини… Навіть з Наталею грався б. А вже вчився б, певно, тільки на п’ятірки… Чому ж раніше він думав інакше?!.

Ніанг помітив, що його друг стоїть з похнюпленою головою і турботливо спитав:

— Що трапилось, Федю? Ти, бува, не захворів?

Кудряш заперечливо крутнув головою, похмуро глянув на каравелу, на Габріеля, що п’яно похитувався біля казана, й поволі став заспокоюватись.

— Нічого, нічого, — мовив він Ніангові, — просто в мене трохи голова запаморочилась… Уже пройшло. Давай-но приготуємо обід.

Федя попросив у кока казанок гарячої води. Підвівши пухлі повіки, Габріель зиркнув на хлопчиків каламутними очицями. Він упізнав герцога н спробував ґречно вклонитись. Однак це ледве не скінчилося нещастям. Заточившись, кок мало не всунув руку в казан з окропом.

Кудряшеві довелося кілька разів повторити своє прохання, доки п’яний кок збагнув урешті, чого від нього хочуть.

— А нащо… нащо вам ця, як її?.. — ледве повертаючи язика, мовив Габріель. — Тьху, лихий би її побрав… вода?

— Ми, хочемо приготувати собі обід.

— Обід? — образився кок. — То ви не хочете їсти страву, яку готую я?

— У вас несвіжі продукти, — пояснив Федя, — в них безліч мікробів.

Бурмочучи щось невиразне, Габріель узяв один із шматків м’яса, що лежали на столі, й понюхав його. Різкий сморід тухлятини змусив його відвернутися.

— Ніхто не зварить краще за Габріеля, — промимрив кок. — І нічого відмовлятися від моїх обідів… Хлопцям набридло їсти солонину… Це останній кусень свіжого м’яса… Дурниці, що воно протухло. Габріель знає, що робить… Більше перчику, більше цибульки й часнику — і від юшки, хе-хе-хе, за вуха не відтягнеш… Я наших хлоп’ят знаю, їм тільки давай побільше. А ось цих мі… мікробів я, признатися, ніколи не їв… — Габріель кілька разів гикнув. — Боцман мені їх не видавав… Мабуть, негідник потихеньку сам тріскає з капітаном…

Шморгнувши носом, кок несподівано розплакався.

Федя спробував було пояснити, що таке мікроби і якої шкоди вони можуть завдати, але, глянувши на п’яне обличчя Габріеля, тільки махнув рукою. Він згадав, що лише в сімнадцятому столітті голландський учений-самоук Антоніо ван Левенгук винайшов мікроскоп і, глянувши крізь нього на краплю дощової води, побачив у ній міріади незвичайних рухливих “звірят”. До Л’евенгука про невидимі простим оком бактерії ніхто й поняття не мав.

Кудряш узяв два казанки, старанно помив їх і, наливши окропу, поставив на погонь. За кілька хвилин гороховий суп і журавлиновий кисіль були готові. Друзі віднесли їх у каюту капітана.

— Ось і готовий обід, — весело сказав Федя Ніангу, що весь час дивився на Кудряш а. як на чарівннка-алхіміка, зайнятого дивними й незрозумілими маніпуляціями. — Сідай за стіл, доки не прохололо.

— О, ні! Що ти! — злякано прошепотів Ніанг і відступив.

Йому все ще було невтямки, як без усяких продуктів, тільки з самої води й двох маленьких плиток Федя міг приготувати обід.

Нарешті Ніанг зважився. Скоро він з апетитом їв гороховий суп.

Розділ вісімнадцятий
Кудряш пригощає капітана

Хлопчики ще не встигли доїсти суп, як до каюти поспіхом зайшов Дієго. Він мав намір щось сказати, але так і зостався з розкритим ротом. Капітана вразив незвичайний вигляд Ніанга. Деякий час Дієго тільки кліпав очима, не знаходячи слів, смикав себе за бороду, що траплялося з ним лише в хвилину великого душевного неспокою. Врешті, опанувавши себе, купець вимушено посміхнувся й, тикаючи на негра палицею, проказав:

— Хе, ви тільки погляньте, що чорношкірий на себе натяг! Ваша справа, герцог, але ви даремно розбещуєте його. Певен, що батькові вашому не прийде до вподоби ця більш ніж дивна дружба.

Ледве стримуючи своє обурення, Федя відповів, що Ніанг його товариш, майку й значки він йому подарував і відбирати не збирається.

Щоб якось загладити неприємне враження від досить різкої, відповіді, Кудряш запросив капітана до столу. Той одразу ж згодився.

Гороховий суп і галети дуже вподобались Дієго. Він заявив, що такої смачної страви не їв навіть за столом короля Іспанії. Закачавши рукава камзола, капітан миттю спорожнив свою миску, старанно вилизав спочатку її, а потім ложку і вже намірявся відняти миску в Ніанга. Він би, напевно, й відняв її, коли б у каюті не було Феді.

Тим часом Кудряш відкрив банку рибних консервів. Федя вже мав намір розкласти все у миски, та в цей час з’явилися алхімік, Луїс і Доменіко. Не з меншим подивом, ніж капітан, вони розглядали майку Ніанга, обмацували її, торкали значки. В очах їхніх світилася неприхована заздрість.

Коли перше захоплення пройшло, гості стали принюхуватись до пахощів невідомих їм страв. Керуючись неписаним правилом гостинності, Федя запросив Доменіко, Луїса й алхіміка до столу. Однак Дієго швидко змикитив, що невелику банку краще розподілити на трьох, ніж на шістьох. Мабуть, це розуміли й гості. Правда, Луїс, роблячи вигляд, що не помічає суворого погляду Дієго, спробував скористатися запрошенням. Але хазяїн так гаркнув на товстуна, що той прожогом вискочив з-за столу.

Гуго, оберігаючи свою гідність, ввічливо відмовився від заморської страви і заявив, що він не голодний. Доменіко, бачачи, як “гостинно” капітан повівся з конопатником, теж поспішив подякувати.

За кілька хвилин від консервів нічого не лишилося. Задоволений Дієго подобрішав, і милостиво дозволив Луїсу вилизати консервну банку. Той, спритно орудуючи товстим пальцем, вичистив банку до блиску.

— Осмілюсь запитати, герцог, — вклонився конопатник, — чим ви зволили пригостити мене?

— Рибою в томаті, — пояснив Кудряш.

— Томат… томат… — шепотів про себе Луїс, намагаючись запам’ятати нове для нього слово.

Йому хотілось при нагоді похизуватися перед своїми товаришами назвою невідомої страви, якої йому, хоч і з труднощами, вдалося скуштувати. Звичайно, нікому з його друзів не випадало таке щастя, адже про помідори ніхто з них і не чув.

Рослини з оранжевими і яскраво-червоними соковитими плодами потрапили до Європи в середині вісімнадцятого століття. Їх привезла купці з Америки. Помідори вирощували стародавні мексиканські племена й називали їх “томатль” (звідси й пішло слово “томат”). Європейцям дуже сподобались екзотичні рослини. Ними стали прикрашати квітники й клумби. Але їсти помідори ще довго боялися. Тоді широко побутувала легенда, що вони отруйні. Тільки на початку дев’ятнадцятого століття італійці перші зважились скуштувати томатів. Їх їли з перцем, часником, олією. Б Росію помідори потрапили лише в 1850 році.

Журавлиновий кисіль, хоч капітан і кидав навкруги люті погляди, Федя