Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози 📚 - Українською

Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

192
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 73
Перейти на сторінку:
сподівалася, що Єва її розігрує, хоч, з другого боку, щось темне, сіре й слизьке переконувало, що таки не розігрує. Бо коли б розігрував, хіба б зміг би відмовитися від того, що принесла?.. Ні, мала підстави турбуватися.

І тут сталося несподіване. Крізь розчинені двері долинуло вороняче кракання і також тричі: «Кар, кар, кар!» І на це дивно потемніло Євине обличчя, а вуста стали навкосину, ніби хотів усміхнутися та й не зміг.

— Чула? Ото вона тобі й сказала.

— Хто вона? — скрикнула неймовірно Адама.

— Ворона, хіба не чула?

— Що ж вона сказава? — верескнула Адама. — Ти загуваруїшся?

— Назвала мою болєсть, тіко шо наоборот.

І Адама нарешті зрозуміла. З трикутних її очні впадини стали круглими, а самі очі — як пувички, брови підскочили аж до розтріпаного, побитого сивим волоссям чубка, а рот стулився, ставши тонкою, чорною рискою.

— І дуже бувить?

— Е, Адамо, — неохоче сказав Єва. — Іди гуляй, а про мене забудь!

— Шо ти таке кажеш? — обурено затарахкотіла. — Чи я не в’юдина, чи в мене серця нема? Побіжу до Маруськи на сквад — тої, шо Кужуха угробива, попрошу табв’єток, шуб не бувіво. Вона дасть, бо я в неї сьо-то прошу!

— Щоб і мене угробила? — вуста Єви знову стали навкосину.

— Аве ж ти сказав: тубі все’дно капець? — зчудувалася Адама.

— Капець, але не хочу, щоб мене хтось гробив, — сказав Єва. — Хай буде як є!

— Та я не про ті табв’єтки казала, шуб гробить, — заверещала Адама. — Я про ті, шуб не бувіво.

— Не кричи, Адама, — стомлено сказав Єва, — бо я здохну від твого вереску!

І Адама знову збовваніла, ніби якийсь чарівник чи відьма махнули рукою, тож і завмерла.

— Хе! — видихла нарешті. — Звіни! Це я розстроївась. Я тебе не кину, Єв, а догв’яджу, бо ти мені єдиний одноквасник, та й вупше!..

— До Маруськи не ходи! — стомлено сказав Єва.

— Чого?

— Бо я її пса угробив, — його губи втретє стали навкіс. — Ти його в мене й їла. Сказав — нутрія, а ти їла, ще й прихвалювала.

— Со-ба-ча-тину? — з жахом спитала Адама.

— Ну да, — спокійно мовив Єва. — Сказать по правді, я собачатинки ще б з’їв… Казав мені папка…

Але цієї миті його, напевне, схопило, бо обличчя спотворилося, а з рота вирвався стогін. І він ніби вимкнувся з цього світу, бо заплющився й полетів у якусь червону яму, набиту внизу залізними кілками, між яких матилялися вогняні язики. А коли вирвавсь із ями, лице густо зросилося, і він перше, що відзначив: Адама ще не пішла, а стоїть на тому-таки місці й пильно в нього вдивляється.

— То що казав твій папка?

— Казав: собачатина — то лучче лікарство, — шепнув зашерхлими вустами Єва. — І я це на собі провірив. Да, собачатинки, може б, я ще з’їв…

— Але я не вмію вовить собак! — зверескнула Адама.

— Чи ж у тебе прошу? Скажи, хай наші гицелі зловлять. І щоб був здоровий — не шолудивий здохляк — у шолудивого й мнясо шолудиве. Тра, шуб шерсь блищала… Отакого я б, може, і з’їв…

— Думаєш, зможуть такого звовить? — недовірливо спитала Адама. — Вони самі як шовудиві здохв’яки.

— Да! — зітхнув Єва. — Тут ти права.

— А мо’, попрошу в Пшона? — обережненько спитала Адама. — В нього їх багато.

— Той не дасть, — стомлено сказав Єва.

— Скажу: вмираєш, а він тобі друг.

— Друг, щоб узять, — безнадійно сказав Єва.

— А кови я в нього… купв’ю?

— В тебе є за що куплять?

— Ну, сам понімаєш!.. В нього свабость є.

— Нє, Адамо! Мене ж з тобою не буде, і він здіваться над тобою почне. Сама знаїш…

Адама якось дивно виструнчилася, обличчя її розгладилося і стало начебто не таке й страшненьке, а з очей кілька іскор блиснуло.

— Для тебе я согвасна й потерпіть, — сказала урочисто. — Аби тіки помогво.

— Нє, — твердо сказав Єва. — Потерпиш, а воно не поможе…

— Сам казав…

— Казав, бо не подумав… А не подумав, бо був сигнал… Це коли б раньше…

Стояла й пильно його розглядала. Але його погляд був там, у кутку, де відвалився тиньк і світила, як ребра здохлого пса, дранка.

— Канєшно, — нарешті сказала Адама. — Терпіть, шуб тубі не помогво, і я не согвасна… Тоді побіжу до Маруськи… Скажу, щу це в мене бувить, і це для себе прошу табв’єтки. Вона дасть…

І Адама щезла. Отак відразу, ніби розчинилась у повітрі.

Єва ще полежав якийсь час, відпочиваючи, бо від цієї розмови, а особливо вересків, таки втомився. Так, що не хотілося, аби хтось приходив. Почувався не живим тілом, а шматком криги. І це було б найкраще, подумалося йому, щоб стати уламком криги, яка спокійно й поволеньки розтає, а вода стікає. І розтанути: безболісно й тихо. Однак знав: такого йому не дано. Бо там під ложем — яма із залізним коляччям, де пахкотить вогонь. І йому треба раз по раз туди провалюватися, ранитись об коляччя й опалюватися вогнем. І тоді з його горла виповзатиме кривавий вужака. І Єва плюватиме тим вужакою

1 ... 24 25 26 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"