Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

то далі адміралового щоденника їх домовленість не пішла. Тому в статті для преси Маклай про неї і не згадує, найпевніше, з дипломатичних міркувань.

Під час аудієнції в Олександра III в Гатчині вчений уперше поділився з царем своїми планами про влаштування російської колонії на островах Меланезії. Їхня розмова відбувалася в присутності Шестакова, і Маклай, очевидно, зрозумів, що успіх його планів тепер багато в чому залежатиме від цього адмірала. Отож у такій ситуації публічно виставляти Шестакова безвідповідальним пустомолотом, — а його обіцянка щодо корвета «Скобелев» і крейсера «Африка» тепер сприймалася саме так, — для мандрівника означало зажити нового ворога, причому могутнього.

Що ж стосується грошей, залишених Маклаєві за наказом Шестакова в Порт-Саїді, то вони можуть свідчити, що керуючий Морським міністерством відчував свою провину перед мандрівником і намагався спокутувати її бодай цією милістю — сплатою за проїзд до Австралії.

І тут також одне з двох: або Шестаков не був зовсім безсовісною людиною, або він серйозно сприйняв застереження адмірала Посьєта, що сказав якось в Адміралтействі: «З того, як ми ставимося зараз до Маклая, у майбутньому судитимуть про наше ставлення до гуманістичних діянь Росії». Відомий своїм честолюбством, Шестаков не міг лишити поза увагою таке застереження, тим більше, що воно належало Посьєту, якого всі вважали людиною не тільки освіченою, а й прозорливою.

Одне слово, ніяких кораблів, як з усього видно, в розпорядження Миклухо-Маклая ніхто не надавав, принаймні в 1883 році. Його плавання на «Скобелеве» до берегів Нової Гвінеї збулося лише завдяки добрій волі Миколи Васильовича Копитова, а не схваленому вище наказу адмірала Шестакова.

Поки я говорив, Сава Христофорович сидів наїжачений, не перебивав. Потім, якийсь час помовчавши, мовив буркотливо:

— Ось бачите, а ви намагалися запевнити мене, що про зв'язки Миклухо-Маклая з російськими моряками розповідати нічого. Самі ж себе й спростували… — І, хмурячись, запихкав люлькою. — Щоб судити про Шестакова, треба передусім знати, якою людиною був Іван Олексійович, міг він співчувати Маклаєвій справі чи ні.

Признатися, про Івана Олексійовича Шестакова я майже нічого не знав. А тим часом останні шість років його життя і життя Маклая (адмірал пережив мандрівника всього на вісім місяців) переплелися дуже тісно. І Сава Христофорович відкрив для мене людину вельми цікаву.

Якось 1832 року тодішній начальник Головного морського штабу, адмірал і князь Олександр Сергійович Меншиков, правнук відомого петровського фаворита Олександра Даниловича Меншикова, зацікавився надрукованою в технічному додатку до журналу «Морской сборник» великою теоретичною статтею про корабельну артилерію. Під статтею стояв підпис: «Excelsior» — вочевидь псевдонім, і, безперечно, не іноземця, оскільки написана вона, незважаючи на суто інженерний зміст, добірною російською мовою.

Князь зажадав з'ясувати, хто ця потаємна особа, і, якщо це можливо, негайно припровадити ону до нього. Адмірал, чиї знання в корабельній артилерії обмежувалися небагатьма уроками відставного катерининського каноніра, давно підшукував собі досвідченішого навчителя. Ніяково було князеві, який вважався одним з найосвіченіших людей Росії, бути при своїх морських погонах невігласом у морській справі.

Потаємну особу невдовзі приставили. Вуха її були притиснуті стрічкою, бо відстовбурчені вони стали б заманливою мішенню, по якій раз у раз били б ребром долоні, що князь, обізнаний у цьому ділі, одразу відзначив. Звернув він увагу й на своєрідність мови прибулого, який, називаючи себе, замість чіткого «ваша ясновельможність» ледве вимовив: «в-ваша яс-сно-в-вель-можність». На зріст він був, як подумки прикинув князь, усього два аршини з двома вершками (приблизно 1,51 метра), проте кремезний, рум'янощокий. Блакитні російські очі, погордливо безстрашні, виказували вдачу, що не випадково спонукала цього зухвальця прибрати собі за друге ім'я англійське «Excelsior» («Вищий»).

До відвертих зухвальців, та ще не позбавлених іскри божої, князь благоволив. Сам вважав себе за такого.

— Ти… ви знаєте англійську мову? — запитав удавано суворо.

— Так, мій адмірале, — жваво відповів прибулий, якось незвично вимовляючи англійські слова й анітрохи не затиняючись. — Я володію також німецькою і французькою, але надаю перевагу старогрецькій і латині, хоча італійська й іспанська мені також не чужі. Втім, я народився першого квітня — тож навряд чи з мене вийде щось путнє.

Таке несподіване закінчення зовсім полонило князя.

— Ну, проходь, сідай, — дозволив найсвітліший, кивнувши на крісло біля себе.

Так у дім усемогутнього Меншикова вперше ввійшов Іван Олексійович Шестаков — дванадцятирічний вихованець Морського кадетського корпусу, який всупереч установлених правил на другому році навчання став гардемарином.

Він був другим сином близького друга адмірала Михайла Петровича Лазарева — Олексія Антиповича Шестакова, який у 1813 році в морській битві під Данцігом дістав тяжке поранення і змушений був вийти у відставку, дослужившись тільки до капітан-лейтенанта, і жив у своєму смоленському сільці Смілове на 300 карбованців річної пенсії та жалування виборного повітового судді. Кріпаків не мав, бо його батько, Антип Єгорович, ревний шанувальник Вольтера і Руссо, всім людям Смілова дав волю, щоб людино-володінням честь свою не ганьбити.

Майбутній адмірал Шестаков до десяти років виховувався дома під наглядом домашніх учителів та батька, який наполегливо готував сина до морської кар'єри, всупереч, здавалося, здоровому глузду, оскільки в жодне офіцерське училище невиправно недорікуватого й на посміховисько всім неймовірно капловухого та ще й дуже короткозорого отрока прийняти не могли. Батько, одначе, скособочений і кульгавий внаслідок поранення, але великий життєлюб, сповнений віри в щасливу синову зорю, переконував хлопця, що фізичні вади не можуть бути приводом для капітулянтства морального. Гордий дух у поєднанні з глибокими і всебічними знаннями неодмінно переможуть. Але при цьому треба пам'ятати: щоб полегшити собі шлях до заповітного, не стелись барвінком перед нетямами й таланти свої скрізь і всюди надмір не виказуй, бо люди талановиті — рідкість, а світом правлять здебільшого невігласи та імениті ханжі, які через убогість розуму осягнути таланту не можуть, і тому для них він підозрілий, а отже, як їм здається, небезпечний.

Перевагу свою над дурнями царя небесного ревно показувати треба лишень у тому, що свято шанують і чому поклоняються охоронці підвалин свого ладу.

Тоді, при набожному сатрапі Миколі І, це означало знати назубок Біблію, християнські євангелії і царські укази про перебудову Росії на військовий лад.

У родині Шестакових,