Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

імені, ні прізвища автора, але хіба ж незрозуміло, хто міг написати про Цюбу так і таке.

А як розповісти про те, що сталося, ще одній людині, яку Сашко теж поважає і яка безмежно довіряє Теслі? Оце так ситуація! Що ж робити? Зрозуміло тільки одне: якщо Цюба ознайомиться зі змістом написаного, він здогадається, хто є автор. Якщо аркуші знайде той, хто не знає Цюбу, тоді можливі кілька варіантів, один з яких цілком влаштував би Сашка. А саме: аркуші полетіли б у смітник.

Ні, Тесля нічого не розповідатиме Зорію. Доти, доки сам не зрозуміє, чи стало відомо Іванові Миколайовичу про зміст написаного і, само собою зрозуміло, про автора.

Погулявши кілька годин у середмісті, Тесля знову пішов до Будинку письменників на вулицю Банкову. Він знав, що Цюба іноді цілісінький день міг зустрічатися з іншими письменниками, молодими авторами або в самому Будинку письменників, або в кафе біля нього. Сашко зайшов до кафе і побачив, що Цюба сидить за тим самим столиком, за яким вони ще недавно пріли з Теслею каву. Іван Миколайович був один. На столі — ні чашки, ні чарки, ні паперів. Він просто сидів і про щось думав.

Сашко підійшов, сів за стіл і подивився письменникові в очі. Той погляду не відвів. Мовчав. Мовчав і Сашко. Тяжкі секунди оберталися на ще важчі хвилини. Несподівано Цюба підвівся й упевнено промовив:

— Годі, жодних пропозицій. Ні кави, ні, тим більше, оковитої. Якби ти, Олександре, знав, скільки я сьогодні всього тут випив. А набазікався — аж язик болить. Додому, додому, до своєї милої лади. Бувай.

Цюба потиснув Сашкові руку й швидкою ходою вийшов із приміщення кафе. Тесля ж іще кілька хвилин стояв немов укопаний, потім підійшов до бармена.

— Пашо, ти не бачив тут кількох аркушів? Може, хтось знайшов і віддав тобі? Мені зателефонував приятель, який сьогодні тут пив каву й, здається, загубив якісь документи, — невпевнено почав Сашко.

— А, оці, — бармен поклав на стійку кілька аркушів паперу. — Так, Іван Миколайович кілька годин тому віддав мені, сказав, що знайшов, і попросив віддати тому, хто, можливо, запитає. Якщо це те, що ви шукаєте, забирайте.

Сашко взяв папери й, не сказавши й слова, вискочив на вулицю. Він швидко дійшов до першого ж телефону й набрав номер Зорія.

— Богдане Даниловичу, я тут приготував, що ви просили. Треба віддати, бо ще загублю.

— Ти де?

— На Банковій.

— Спускайся до театру Івана Франка. Там в таку годину людей мало, а то й немає нікого. На лавочці в скверику навпроти. Годиться?

— Чекаю.

7

— Чого такий сумний? — весело промовив полковник Зорій, тиснучи письменникові Теслі руку. — Поглянь, який чудовий день, а я не бачу в твоїх очах задоволеності життям.

— Та ні, все начебто нормально, — Сашко спробував усміхнутися. — Я приніс вам, що ви просили. — Він дістав із кишені кілька аркушів й віддав Богданові Даниловичу.

— Дякую, — Зорій не читаючи поклав папери в нагрудну кишеню куртки. — Думаю, я вже твого друга знаю краще, ніж він сам себе. З усього видно, що Іван Миколайович — правильна людина, і навіть у мого начальства не виникне жодних сумнівів у його лояльності. Це все тягнеться надто довго. Уже минуло стільки часу відтоді, коли Цюба йшов проти влади: змінились і сама влада, й оцінки в суспільстві — що таке добре, що таке погано! Іван Миколайович виявився справжнім патріотом і справжньою людиною. Безумовно, час припиняти будь-які оперативні й політичні рухи стосовно цієї людини. Такими, як Цюба, Україна має пишатися.

— А вона й так пишається, незалежно від бажання вашого начальства, — з якоюсь невластивою йому злістю кинув письменник.

Зорій пильно, навіть мимоволі примружившись, подивився на Теслю. Перед ним стояв зовсім не той Сашко, якого знав полковник.

Очі! Не ті, які завжди звик бачити Богдан Данилович, очі. В них не було й крихти покори та згоди. Зорія навіть охопив миттєвий озноб, який, на щастя, швидко минув. Такого Сашка полковник ще ніколи не бачив.

— Сашку, що трапилося?

— Нічого не трапилося, Богдане Даниловичу, — вже спокійно відповів Тесля. — Просто мені часто приходить думка: все те, що я за вашим наказом роблю, жодної користі не приносить, — і після невеличкої паузи додав: — Навіть навпаки.

— Що значить «навпаки»? — насторожився Зорій.

— Та це я просто так, — схаменувся Тесля й ні сіло ні впало додав: — а що, коли ми з вами підемо сьогодні на концерт?

— На концерт? — здивувався полковник.

— Так, за три години в театрі Франка сольний концерт моєї дружини, Ніни.

— А чому ж ти раніше мені про це не говорив? — зрадів Зорій такому поворотові розмови. З нього наче спала тонна важкого каміння. — Ти ж знаєш, як я люблю спів Ніни Теслі. І не тому, що вона дружина мого друга, а тому, що кращого голосу

в Україні немає. А я, ти ж знаєш, на пісенному мистецтві трішки знаюся.

— Звичайно, я ціную вашу компетентність. Просто якось забулося, та й незручно. Може здатися, що я хвалюся своєю дружиною…

— Твоєю дружиною пишатися треба, а не хвалитися, — Богдан Данилович перебив Сашка. — Це ж такий голос, такий голос! — Зорій аж захлинувся. — А як я потраплю на концерт, усі квитки вже, напевне, продані?

— Ось, візьміть, — Сашко дістав з кишені два квитки, один віддав Зорію. — Мав іти брат Ніни, але він