Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

що в армії представникам народів, для яких вуса вважаються виявом чоловічої та національної гідності, дозволено їх запускати, однак, не думаю, що статут мав на увазі такі вуса (а до того ж баки), які випестив азер: із такою рослинністю на лиці він і в цивільному житті в чоловічому товаристві не загубився б, про таких колись казали: стиляга. Коротше кажучи, статут статутом, а все залежить від командира. Нашому ж комбригові чомусь не подобалися чоловічі обличчя, порослі волоссям, навіть нашому взводному Бледьонову він наказав зголити вуса, і той мусив відмазуватися, що начебто вуса в нього прикривають там після поранення. Я веду до того, що перед комбригом Азербайджанцеві якось удалося відстояти предмет своєї гордості але спіткало його лихо потрапити на «губу», коли там господарювали хлопці з ДШБ, який долею випадку був сформований із щирих українців, а українські чоловіки, як відомо, хоча й носять вуса, але суто з особистих уподобань, а не з причини національної традиції. Отож, що не вдалося комбригу, те легко й не без задоволення здійснили штурмовики…

Але я відволікся, забігши наперед. Поки що наші «діди»-українці, аби не вибиратися на дембель усю дорогу на копняках, звернулися до земляків із ДШБ, а ті не змусили себе довго просити. Якоїсь ночі відбулася величезна бійка між українцями із ДШБ та узбеками нашого батальйону. У тому, що хлопці залучили для «розборки» третю силу, не було нічого ганебного, це була звичайна практика, проте феноменальність цієї історії в тому, що не тільки решта українців третього батальйону не піднялася разом із штурмовиками проти узбеків, а й наші стражденні «діди»-українці, через яких, власне, й здійнялася вся ця колотнеча, також не поткнули носа на «розбор», а відсиджувалися в наметі, дожидаючись, чим усе закінчиться. А бійка, на щастя, завершилася без жертв і каліцтв. Офіцери акуратненько постріляли з автоматів понад головами забіяк і успішно їх розігнали. Зазвичай такі історії закінчувалися трагічніше.

Національностей у батальйоні було чимало, і жодна з них не зживалася мирно з іншою. Але чомусь найчастіше спалахували сутички між казахами й туркменами. Ні з того ні з сього піднімають батальйон по тривозі. То туркмен штрикнув штик-ножем казаха (казах цей був доволі примітним, мабуть, найтовстіший у батальйоні, така собі не дуже висока, але широчезна тумба, і характер мав — не подарунок, батальйонне начальство «ліберальничало», більшість провин солдатам сходила з рук, треба було дуже відзначитися, аби тебе офіційно покарали, а цього типа, пам’ятаю, тоді, коли в бригаді ще гаубвахти не було, за якесь порушення тримали в ямі), як виявилося пізніше, рану завдав несерйозну, але казахи, бажаючи помститися туркменові, кинулися його переслідувати й загнали в річку Кабул, що протікала неподалік, і той сплавився униз за течією. Батальйон прочесав територію ― туркмена знайшли, теж живого-здорового. Іншого разу іншому туркменові в нічній бійці казахи проломили череп шкворнем, що з’єднує танкові траки. Навіть у разі каліцтва не пам’ятаю щоб когось із винуватців притягнули до відповідальності. Жертви цих інцидентів списували на війну. Воно й зрозуміло: почни шукати винних — кінця-краю не буде… Стільки тих винних. Так і до себе доберешся. І до Кремля. Бо вже тоді було очевидно, що війна ця на фіг нікому не потрібна.

Найвідчутніше загострювалися конфлікти між призовами та націями тоді, коли батальйон стояв у бригаді. Від отієї, здавалося, повічної замкнутості в просторі й загубленості в часі, відрізаності від цивілізації, від нелюдських умов, від фізичної напруги та морального гніту, від тупої роботи або вимушеної бездіяльності «рвало дах» не лише в рядових бійців, айв офіцерів. Вважалося, що в бригаді ми відпочиваємо від війни. А насправді війна була перепочинком від бригадної затхлості. Ми гризлися як звірі в клітці. Можливо, людство для того й придумало війну, щоб відпочивати від життя. Бригадний побут принижував. Геть усіх. А війна вивищувала. На виїздах усі життєві проблеми відступали на задній план. І життя, і смерть солдата починали набувати сенсу. Бо не було смислу жити солдатові так, як ми жили в бригаді. І помирати не було сенсу. Бо не було за що. Це була би марна смерть. А війна розставляла все на свої місця. Цінність життя врівноважувалася цінністю смерті. Війна нас ріднила. Війна привносила ідею. Ця ідея надавала вчинкам благородності. Будь-який батальйонний чмошник міг зрівнятися в героїзмі з кожним батальйонним авторитетом. Героїзм на цій війні давався найлегше. Може, тому Й не надто часто відзначався. Героїзм був нормою.

Замислено сиджу, втупившись у згаслий екран монітора.

Блайс може не думати про війну: ні до, ні під час, ні після неї.

Бо він на ній не був.

А я від цього не вільний.

Ангел-охоронець

Ангел-охоронець… ми потребуємо його постійно.

Він із нами в дитинстві, ми виростаємо з ним,

ми покладаємося на нього — і при цьому це лише

примарне, те, що нас оберігає, що відділяє від

жахливого, від безнадійного…

Макс Фріш

Хлопчик ішов по снігу, не залишаючи за собою слідів.

Хурделиця замітала не тільки сліди, загорнутий у щільну снігову завію (завіса з рухливих сердитих сніжинок спадала прямо на очі, заступаючи собою весь світ) дітвак уже майже злився з поверхнею поля, з кожним кроком він дедалі глибше погрузав у замети й пересувався щоразу повільніше. Врешті, взагалі неможливо було визначити, рухається він чи топчеться на місці. Аж ось хлопчик перечепився й упав.

— Ху! — видихнув, збиваючи рукою в зеленій рукавичці з обличчя сніг. — Перепочину трохи.

Звів голову, повів поглядом убік, сфокусувавшись на чомусь невидимому.

— Дядьку, ви не знаєте, до Зарівного ще далеко?

Той, до кого він звернувся, мав би від несподіванки здригнутися, але він тільки зітхнув і подумав: «Із цим малим суцільна морока».

Справді, нелегко мати справу з дитиною, якій якимсь чином вдається бачити свого ангела-охоронця. Люди не надто зіркі, вони не бачать навіть очевидного. Бачити ж невидиме здатні лише обрані. У чому обраність цього малого — ангел-охоронець не