Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

То як називався цей корабель?

– Та не знаю! Забув!

– «Титанік» називався, – виручив Івана Юрко.

– Точно, «Титанік».

– Жертви є?

– Пишуть, що всі.

Пізніше дізналися, що на цьому кораблі в Америку пливла Катерина.

Більше про неї родина не знала нічого.

28 липня

Десь там за горами, на березі такого далекого звідси моря сталася трагедія. Багатостраждальну династію знову настигла біда. Царствені особи гинули від куль і ножів впродовж усього часу існування цих династій, і не завжди ці події приводили до кривавих змін. І тепер ця подія здавалася галицьким селянам такою далекою від їхнього звичного життя, що спочатку не відклала ніякого сліду у їхніх думках.

Селяни були більше занепокоєні своїми повсякденними турботами, аніж якимись далекими подіями. Чомусь майже всі були впевнені, що це аж ніяк не вплине на їхнє життя.

Зовсім інакше думав Іван Засмужний.

– Буде війна, – впевнено говорив він.

– Та хіба це вперше? – засумнівався Михайло Березовець. – Пам’ятаєте, минулого року усіх нас призвали в армію. Воювати з болгарами. І що? Не встигли надіти форму, як прийшов наказ розходитися. І цього разу так буде.

– Не буде, – заперечив Іван. – Німці не простять сербам вбивства наслідника.

Хоч не всі згодилися з Іваном, подальші події підтвердили його слова. Не завжди вчасно, не завжди достовірно, але відомості все ж доходили до селян. Спочатку здавалося, що все минеться. Можливо, десь там, у цісарських палатах, щось і вирішувалося, тут же панував спокій.

Якось після Петра Іван ввалився у хату Теодора, чим злякав малого Михайлика, що саме бавився з Юрком. Хресний дуже прив’язався до хлопчика і, на думку Теодора, балував його.

– Ти чого такий напуджений? – запитав Юрко. – Сталося щось?

Лише тепер він помітив у руці Івана газету.

– Війна?

– Де Дорко?

– У Малому. Палазя вирішила випрати з нас. То він зараз має прийти. То що все-таки сталося?

Замість відповіді Іван розвернувся і вийшов. Розуміючи, що сталося щось неординарне, Юрко підхопив на руки племінника.

– А ну побігли за дядьком Іваном, – мовив він малому. – А то не скаже нам нічого.

На знак згоди Михайлик задоволено крякнув.

– От і я так кажу.

Юрко Засмужний вважав себе вже дорослим. У травні він разом з однолітками пройшов медичну комісію і визнаний годним до служби. Через три роки він надіне військову форму! Шкода, що не служитиме в кавалерії, як Теодор, все ж німецької не знає, але й не сидітиме вдома, як інші. А якщо все буде так, як каже Іван, то, можливо, і цьогоріч зможе повоювати.

На подвір’ї старші брати стояли один перед одним і жваво говорили. Правда, говорив один лише Іван, при цьому розмахуючи газетою, а Теодор щоразу більше похмурнів.

Юрко з Михайликом на руках підійшли до них. Побачивши тата, малий протягнув до нього руки. Теодор взяв сина.

– Сядемо, – сказав він, показуючи на лавку.

Всі троє всілися.

– Юрку, прочитай.

– Що? – не зрозумів той.

– А те, що Іван приніс.

Юрко взяв у старшого брата газету. Потрібна стаття виявилася на першій сторінці, що вже свідчило про її важливість.

«Ультиматум його ц. і. к. величності Франца Йосифа І.

1. Заборонити видання, що пропагують ненависть до Австро-Угорщини і порушення її територіальної цілісності.

2. Закрити товариство «Народна Одбрана» і всі інші союзи і організації, що ведуть пропаганду проти Австро-Угорщини.

3. Виключити антиавстрійську пропаганду з народної освіти.

4. Звільнити з військової та державної служби всіх офіцерів і чиновників, які займаються антиавстрійською пропагандою.

5. Допустити дію на території Сербії державних служб Австро-Угорської імперії для припинення будь-якої антиавстрійської діяльності.

6. Провести розслідування проти кожного з учасників сараєвського вбивства з участю в розслідуванні австрійського уряду.

7. Заарештувати майора Воїслава Танкосіча та Мілана Цігановіча, причетних до сараєвського вбивства.

8. Вжити ефективних заходів до запобігання контрабанди зброї і вибухівки в Австрію, заарештувати прикордонників, які допомогли убивцям перетнути кордон.

9. Зробити пояснення щодо ворожих до Австро-Угорщини висловлювань сербських чиновників у період після вбивства.

10. Негайно інформувати австрійський уряд про заходи, прийняті відповідно до попередніх пунктів».

Юрко закінчив читати. Напевне, усю важливість моменту зрозумів навіть найменший Засмужний, бо і він заспокоївся на руках у батька. А Теодор, помовчавши, нарешті сказав:

– Так, це війна.

– Чому? – здивувався Юрко. – Якщо Сербія виконає всі вимоги, то цісар відступить.

– Сербія не виконає, – мовив Іван.

– Чому?

– П’ятий пункт.

Юрко знову розгорнув газету.

– «Допустити дію на території Сербії державних служб Австро-Угорської імперії для припинення будь-якої антиавстрійської діяльності». Ну і що?

– Ніяка держава не згодиться на таке. Це те саме, що от Бучма хазяйнуватиме у нас на дворі. Ти дуже цього хочеш? Цього не допустить жоден господар. І держава також.

Малий Михайлик почав знову пручатися, тому Теодор опустив його на землю, після чого хлопчик побіг до собаки, а батько вийняв свою люльку.

– Може, обійдеться? – обережно запитав Іван. – І нас не зачепить. Скільки тої Сербії!

– Та це вірно, – згодився Теодор. – Ми ж таки сила! Одних полків скільки! А серби…

Теодор насипав у люльку тютюну, утрамбував його пальцем, після чого запалив сірник і прикурив.

– Але бачите, у чому справа, – продовжував. – У Сербії править хто?

– Король Петро, – продемонстрував свої знання Юрко.

– Петро. Він є чиїмось зятем, сином. Не буду далі. Його дід, дядько, тесть також королі. Невже вони будуть спокійно сидіти і дивитися, як наш цісар лупцює в хвіст і в гриву їхнього родича?

– Сербію підтримує Росія, – вставив Іван.

– А нас Пруссія.

– Так ми ж з ними воювали! – здивувався Юрко.

– Коли то було! П’ятдесят років тому. Кайзер з цісарем відтоді помирилися.

– Але ж і Росія не воюватиме з німцями, – впевнено сказав Іван.

– Не факт, – відповів Теодор.

– Чому ти так гадаєш?

– А чому ти впевнений, що вони не воюватимуть?

– Так їхні царі братаничі!

Теодор усміхнувся.

– А ти не знаєш, як поводять себе Липаки!

Теодор мав на увазі братів Миколу і Степана Липаків із сусіднього хутора, які вже з десяток років воювали за батьківський спадок. За ці роки вони встигли залучити до своєї війни сусідів, війта, суд. Все було даремно. Ніхто з братів не хотів поступатися своєю землею ні на ступню.

– А тут не бáтьківщина, а пів-Європи, – продовжував Теодор.

– Та ми з Росією, здається, живемо в мирі.

– Дай то Боже, щоб не справдилися наші слова!

Справдилися! Спершу видавалося, що все якось само собою розійдеться, що трагедія Сараєва не стане розбратом між правителями Європи, що, врешті, Сербія прийме все і згодиться на ультиматум. Надто вже непередбаченим і страшним видавалося всім майбутнє.

У вівторок зранку біля церкви зібралися чоловіки. На невеликому щиті, де звичайно