Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

— Шеф, ми їх тепер аж до весни вже не знайдемо! Що ви наробили?! — хихикнув Хруня, і вони всі втрьох знову зареготали.

— Шеф, шеф, киньте й мені у хрульник чарівну пілюльку, мені також кортить розправити крильцята! — благально заверещав спітнілий Хруня.

— Ні-ні, шеф, не витрачайте пілюльки марно! — одразу запротестував Гуля. — Давайте заощаджувати. Заощадження — шлях до щастя! З цими немічними ви легко впораєтесь і самі. А заощаджені пілюльки ліпше виміняємо на людську подобу та гайнемо зиркнути на бокс!

— Шеф, я протестую! — заволав Хруня. — Видайте мені мою таблетку! Мені аж муляє побути страшним та зловісним! Зрештою, я маю на це право — це моя робота! Інакше я остаточно втрачу залишки своєї бойової форми!

— Хруня! Не дурій! — розважливо пробасив бой. — Гуля висунув кльову замануху, — сходити та позирити на людський бокс. Люди нізащо товчуть одне одному пики — хіба це не цікаво?

— Цікаво, — подумавши, згодився Хруня та чомусь одразу заходився колупатись у носі.

— Ну ось… — прохрипів бой, щасливий від порозуміння. — А тепер, хлопчики, знайдіть швиденько мені цього нікчемного італійця! — по-діловому наказав він та почав обережно розгрібати своїми велетенськими лапами снігові кучугури. — Ну, і де ж подівся цей шматок лайна?

— Шеф, він тут! Я його знайшов! — по-ідіотськи зареготав Хруня, витягуючи за хвіст із завалів Трапатоні. — Ну ж бо, нікчемне падло, вилазь на розправу.

— Я не нікчема… — захрипів ворон, приходячи до тями. — Я — Джовані Трапатоні, — уже гордо мовив він і, зібравши лапку в кулак, щосили торохнув Хруню по мордяці.

Кажан відлетів аж до «ПИВО-ВОДИ» та з гуркотом провалився у кіоск. І вже буквально за мить його перелякана голова визирнула назовні.

— Шеф, що це було? — загукав кажан, виплюнувши вибиті два ікла на долоню.

— Нізащо б’ють по мордяці… — розгублено прошепотів Гуля. — Це дуже схоже на чемпіонат Львова з боксу.

— Шеф, я ж вам казав, що втрачаю форму… — плачучи, вигукнув Хруня. — Швиденько видайте мені пігулку! Я все ж таки немилосердний і страшний бой… Мене не можна просто так ось по мордяці.

— Нікчемо ти мізерна, ти що це з себе тут малюєш нам китайця? — з огидою пробасив велетенський бой, певно, натякаючи на повсталого китайського ворона Бо Ши.

— Сам ти мізерний! І всі твої залякування — нікчемні! — сміливо викрикнув Джовані. Він стиснув кігтики в кулачки і відчув, як сніг під лапками одразу став гарячим. — Всі ґудзики належать Маріам, і ти не маєш права торкатися до них своїми лапами брудними! Негайно зарахуй усі ґудзики як викуп! Даю тобі три секунди!

— По-моєму, цей ворон на голову добряче хворий… — промямлив Гуля. — Цей дурило наважується лякати самих боїв!

Джовані відчув, що він не знає, що йому робити далі. Тому він рвучко та голосно вигукнув перше, що спало на думку:

— Я рахую до трьох! Один!

— Шеф, пропоную здатись, — одразу заскиглив Хруня, перелякано визираючи з кіоску. — Він, певно, знає якісь страшні чари, якщо дозволяє собі такі слова геройські. Пропоную здатись…

— Якщо здамось, то в понеділок гарантовано не потрапимо на чемпіонат Львова з боксу, — зауважив Гуля.

— А якщо не здамось, то гарантовано приймемо жахливу смерть… — рюмсаючи, мовив Хруня.

Десятиметровий бой розгублено мовчав та знервовано кліпав очима. Було помітно, що він уперше в житті стикнувсь із таким небаченим нахабством. Стовідсотково — він вперше на власні очі бачив вияв непокори, і його вуха вперше почули такі страшні погрози. Звісно, він чув про вчинки Горана і Бо Ши, але… То були лишень жахливі оповідки його товаришів. А ось так просто побачити цей жах на власні очі… Ні, він був не готовий до такого розвитку подій.

— Два! — голосно вигукнув Джовані та сам ледь не заплакав від страху, що стис його усього.

— Шеф, майте, зрештою, хоч краплю милосердя, — знову заскиглив Хруня, — здавайтесь швидше… Інакше буде пізно! Він зараз розпочне бити нам мордяки.

— Як на чемпіонаті Львова… — чи то запитав, чи то ствердив Гуля, уже ледь живий від страху.

— Два на ниточці! — зненацька прохрипів Джовані, відчувши, як по його дзьобику покотилась перша зрадницька сльозинка.

На щастя, велетенський бой цього не помітив, бо його очі вже затьмарювали власні сльози страху.

— Два на голочці! — прокричав Джовані, як тільки-но відчув на дзьобику другу зрадницьку сльозинку.

— Шеф, не будьте боягузом! Знайдіть хоч краплю мужності в собі та давайте вже здаватись! — істерично просипів Хруня, який від нервів та страшного переляку заходився гризти залізну стіночку кіоску.

— Заспокойся, ми готові здатись… — жалісно завив Гуля. — Але як це зробити? Я ще ніколи в житті не здавався… Я навіть не уявляю собі цю процедуру. Ти знаєш, як треба по-нормальному здаватися?

— По-нормальному — не знаю, — відповів, ниючи, Хруня. — А по-ненормальному, я думаю, робити треба так: різко розвернутися та тікати що є сили…

— Дожене, — вперше вставив у суперечку своє мудре слово велетенський бой та покірно заплющив заплакані очі.

— Два на павутинні! — вигукнув Джовані та одразу зробив те ж саме, що і велетенський бой — перелякано заплющив очі.

— Шеф, я зрозумів — ви божевільний! Ви любите страждання. Тому й прагнете прийняти мученицьку смерть… — плачучи та затинаючись, приречено виголосив Хруня. — Отямтеся, благаю! Терміново,