Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

— Залякування прийняте, — спокійно мовив нахабний кажан та одразу ж звернувся до облізлого, — Тоні Бравісимо, чи не доводилось вам, як сумлінному, зразковому ворону, чути колись із дзьоба шановного Трапатоні якісь образливі звинувачення на адресу імператора ДДТ?

Бравісимо, не знаючи, що відповісти, розгублено закліпав очима.

— Сміливіше, шановний, сміливіше, — підбадьорив його нахабний.

Бравісимо, геть знітившись, перелякано озирнувся довкола.

Зустрівшись поглядом із Джовані, він одразу потупив очі та став нервово колупати лапкою сніг.

— Ну то я допоможу вам, — лагідно та ніжно запропонував кажан. — Можливо, ви чули, як Трапатоні обзивав великого імператора облізлою сорокою? Бравісимо, я до вас звертаюсь… Ви таке чули?

Тоні, колупаючи лапкою сніг, швидко кивнув дзьобом.

— Отже, ви на власні вуха чули це жахливе обзивання?

Бравісимо, знову погоджуючись, закивав головою.

— А скільки разів Трапатоні дозволив собі обізвати імператора лайном собачим? Вісім чи десять разів? Тоні, я до вас звертаюсь!

— В… вісім… — не підводячи голови, ледь чутно мовив Бравісимо.

— Що ти робиш? — розгублено прошепотів Джовані. — Не роби цього, це — зрада…

— Ти перший мене зрадив, — ображено буркнув він.

— Слухай, ти, мерзотнику! — несміливо, але голосно гукнув Трапатоні до нахабного кажана. — Негайно поверни всі ґудзики назад! Вони належать Маріам!

Нахабний захихотів. Двоє інших кажанів, певно, не сподіваючись від Джовані такої сміливості, зніяковіло закліпали очима.

— Останній раз попереджаю! — ще менш сміливіше, але значно голосніше викрикнув Трапатоні.

— Джовані, схаменись! Отямся! Супротив боям — це ж одразу смертна кара! — прошепотів Бравісимо та смикнув товариша за крило.

— Не лізь до мене! — відштовхнув його Джовані. — Ці ґудзики належать Маріам! Віддай, останній раз попереджаю!

— Востаннє вже було, — єхидно зауважив нахабний кажан та поліз нишпорити по кишенях своєї жилетки. Діставши якусь чорну таблетку, він грайливо підкинув її вгору та просто в повітрі заковтнув. І щойно вона зникла в його пащі, він одразу обернувся на людину. Розгублено оглянув свої руки, ноги, помацав власний ніс і раптом закричав на кажанів:

— Яка тварюка нишпорила по моїх кишенях? Хто переплутав усі мої пілюльки?

— Ні-ні, шеф, ми не того…

— Того не ми… — виправдовуючись, забурмотіли кажани вдвох одразу.

— Людська подоба завжди лежить у мене тут! — щосили ляснув він себе у груди. — Ось тут, завжди, в кишеньці лівій! А зараз вона чомусь у мене виявилась в правій! Хто з вас учинив цю підлість? Хруня? Ти?

— Hi-ні-ні, Хруня на таке не здатен, — погладжуючи самого себе по голівці, виправдовуючись, затараторив кажан, який і був Хрунею. — Може, це Гуля? — вказав він головою на напарника. — Ви запитайте, шеф, у нього — він вам скаже чесно. Бо він оце саме в понеділок збирався сходити на чемпіонат Львова з боксу. То, може, таки мав потребу заздалегідь заготувати собі людську подобу…

— Гуле, твоїх лап справа? — грізно запитав у другого кажана дебелий та блідий чолов’яга.

— Моїх… — одразу погодився він та чомусь заусміхався. — Шеф, так кортіло на власні очі зиркнути на цей бокс, що я ні дихати, ні працювати вже не міг. Кажуть, що на цьому боксі люди нізащо товчуть одне одному мордяки. Так цікаво було подивитись…

— Гаразд, — роздратовано перебив його дебелий чолов’яга, — потім із цим розберемось. Він одразу заліз до іншої кишені свого дорогого чоловічого костюма і, діставши другу чорну пігулку, помпезно поклав її до рота. І тільки-но почав розжовувати її, як його тіло на очах почало перетворюватись та рости. Людський ніс невідомим чином перетворювався на жахливе рило. Людські невеличкі вуха набували загостреної подоби кажанячих вух з такою швидкістю, наче їх надував якийсь велетень-невидимка. Руки стрімко витягнулись у якісь неправдоподібно довгі жердини, які одразу почали стягуватись шкіряними перепонами, перетворюючи їх у кажанячі крила. Але найжахливіше враження справляли власне розміри новоутвореної істоти. Маючи більше десяти метрів заввишки, вона, якщо й нагадувала звичайного кажана, то віддалено і примарно. Уся її постать викликала не тільки відчуття жаху, але й страшної огиди. Пожежна машина, на якій стояв новоутворений могутній монстр, під шаленою вагою заскрипіла та пірнула в сніг по самі брандспойти.

— Бой роздратувався, — перелякано прошепотів Бравісимо. — Це вже все.

— Ні, не все, — спокійно відповів Джовані і сам здивовано відзначив, що його голос ще ніколи не звучав так упевнено. — «Все» буде тільки тоді, коли Маріам стане вільною.

— Ти божевільний… Просто божевільний… — ледь чутно прохрипів Тоні, налякано відступаючи назад.

Припинивши рости, бой нахилив своє рило донизу та уважно придивився. Ялинки в яру були не такі високі, як у лісі, тож заважали велетню побачити, куди йому зробити крок. Бой схопив три ялинки, зламав їх, наче квітку, та пожбурив із яру в ліс. Усі, крім Джовані, одразу майнули в різні боки. Бой упевнено зробив крок. Від його шаленої ваги із сосен обсипались снігові лапи, заваливши всіх снігом.

Першими з-під завалів видряпались кажани. Їх чомусь страшенно розвеселив цей неочікуваний снігопад. Регочучи та борюкаючись у снігу, вони наввипередки кинулись до шефа.

— Шеф, шеф, жбурніть із яру цей кіоск на якусь базу металобрухту! Хі-хі-хі! — реготав щасливий Хруня.

— Шеф, швиденько дайте й мені таку пілюльку! — тараторив захоплено Гуля. — Я хочу букет із сосонок нарвати! Хі-хі-хі…

— Ну й де? Де поділись ці потворні чорні мухи? — дивлячись на завали,