Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

завжди були дві праправнучки, які допомагали бабці по хаті.

Так повелося й не тільки в роду Конона, що до глибоких літ доживали в більшості жінки, чоловіків буремні революційні, сталінські, воєнні чи повоєнні роки забирали ще молодими: війни, репресії, рани, хвороби, голод.

Як зібралися родичі на проводи у баби Мані, то Ром якось вибрав хвилину і спитав у неї про Рудя:

— Бабусе Маріє, а що колись баба Келя розповідала про Рудя? Хто то такий був — Рудь?

— О-о, то, хлопчику, був гарний козак. Я ще малою була. А вони заходили в Звенигородку з Озірянської гори. Казали, то військо отамана Квітки й отаману Рудя. На баских конях, зброя вся в сріблі, йшли, як вода весною, завтопили все місто. Шапки сиві, шлики червоні…

— Так, може, він був наш родич? Рудь. Рудинський?

— Ой, не знаю, внучку. Мала була. Колись на вулиці почула, що той отаман — Конона внук. Та тату як сказала, тато взяли паска, задерли мені спідничку, лупцювали та примовляли: «Це тобі тра’ ЧеКа на наші голови?! Як по нас прийде, то я тебе віддам, щоб язиком не ляпала». Злякалися дуже тато, я й не зрозуміла чому…

«Ага, — занотував собі в пам’яті Ром. — Значить, Конона внук!»

— Дякую, бабусю. То більше нічого не знаєте?

Баба Маня потихеньку перехилила чарчину наливки, посмакувала губами, й очі її подобрішали:

— Може, і правда, родич. Воював з комісарами, та й десь у лісах згинув. Хто каже — герої вони були. Хто каже — бандити. Хто тепер знає… ЧеКа люди боялися. А потім — еНКаВеДе. А потім — КаГеБе. То й забули від гріха подалі… А хто не забув — тих в Сибіру тепер кісточки тліють…

Розділ 26
Одеса — мамо, ми твої піжони!

Квітень 1919 р.

Одесу взяли на початку квітня. Два тижні впертих боїв на підступах до міста проти сорокатисячної армії Антанти — проти греків, французів, англійців, поляків, білогвардійців! Якось Максиму довелося двічі рубатися в бою з польськими гусарами — під Березівкою і Сербкою. Як це робили колись його предки — запорожці! Воістину, шляхи господні несповідимі. Ніколи б не повірив три роки тому — що таке буде!

Казали, що в цих боях під Григор’євим було вбито двох коней! І отаман, і його п’ятнадцятитисячне військо — були хоробрі. З гиком і свистом шалені козацькі сотні григор’євців, Рудя й Тютюнника наганяли ще більшого страху на французів і греків. Які й без того не відзначались відвагою. Саму Одесу Антанта здала майже без бою. Її війська поспішно сіли на кораблі й відчалили, залишивши повні склади зброї, амуніції та продуктів. Більшовики кипіли від злості, що все те добро потрапило в руки не їм, а отаману, але вдіяти вже нічого не мали.

Григор'єв, хоч і невисокого зросту, тропіки сутулий, мав побите віспою обличчя, але був розумний і хитрий. У війну дослужився до прапорщика, нагороджений Георгіївським хрестом за хоробрість, отримав звання штабс-капітана. Отаман вмів умовити бійців йти в атаку, його любили козаки за простоту і шаленість. Показував власний приклад, влучно стріляв, був швидкий, енергійний. Ще більше григор'євці любили отамана за щедрість — той віддавав війську більшість трофеїв. Навіть більшовики змушені заявити: отаман має військовий талан! За взяття Херсона й Одеси комісари відзначили Григор'єва орденом Червоного Прапора — майже одночасно з Махном.

Як розповідав Тютюнник, ще в сімнадцятому Григор'єв зібрав з добровольців ударний український полк. Військовий секретар УНР Симон Петлюра за це присвоїв йому звання полковника. Двічі отаману віддавали наказ створити військо в Єлисаветграді. У вісімнадцятому йому вдалося зібрати більше ста дрібних повстанських загонів, з якими й тепер він бив Антанту, тільки пір'я летіло!

Григор’єв в’їхав в Одесу на позолоченому білому автомобілі від вокзалу по Пушкінській. Парад збирали на привокзальній площі — саме там, де в січні 1918-го загони «совєтів» разом з кримінальними групами Мішки Япончика розбили війська Центральної ради. Спочатку отаман хотів заїхати в місто на білому коні — але якраз підвернулось трофейне авто. Місцеві биндюжники розказали, що ще недавно воно возило французького генерала, але машину французи в поспіху забули на Фонтані.

Бруківку на Пушкінській застелили червоними килимами, натовп радісних людей кричав «віват!», дехто поривався цілувати отаману руки. Й так весь шлях — аж до готелю «Брістоль», до будинку, де колись жив Пушкін, а вслід за білим авто Григор’єв а вулицю заполонили козаки на низькорослих степових конях, у похідному спорядженні, з шаблями й карабінами за плечима, в кудлатих сірих папахах. Окремо виділялись Звенигородські сотні: відбірні драгунські коні, здобуті у червоних в Христинівці й Бобринській, з піками, притороченими до сідел, чорні кубанські бурки, смушеві шапки з червоними шликами.

Одеса раділа. Інтервенція в Одесі закінчилась! Ці незвичні в строю хлопці — все ж не буржуї-чужинці!

Григор’єв не на жарт загордився. Він вважав себе переможцем Франції, Греції, Британії разом узятих — переможців світу, й це дуже не сподобалось Тютюннику. Вслід за григор’євцями в Одесу тихо зайшли червоні. За кілька днів у місті запрацювали «рєвкоми». Лідери колишнього більшовицького підпілля Самуїл Зацхер, Борис Юзефович, Френкель, Ройтман, Мер — які з сімнадцятого воювали проти Центральної ради, Денікіна, інтервенції. Вчорашні вороги були союзниками проти іншого ворога — поки що спільного. Але вже нами розбитого.

* * *

Після розквашених степових баталій настало сите й відносно спокійне життя. Одеса запам’яталася Максиму не баченим раніше синім морем, хитромудрістю одеситів та смаглявими й битими на язик панянками. Місто вражало своєю строкатістю. Південні галасливі торговці на базарах, смачні в’ялені бички, пряні варені креветки, скажена тилігульська абрикосова самогонка. Вірмени, греки, турки, азербайджанці. Величезні двогорбі верблюди на Старосінній площі — і звідки вони тут взялися?

Одеса кипіла від люду і «гешефтів». Незважаючи на війну і часту