Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

був там ставлений начальником штабу. Ким ставлений — Петлюрою чи Григор'євим? Ну й Юрко! Й тут виліз! На той час і Григор’єв, і Махно, начебто, воювали проти Денікіна — разом з червоними. І тепер Григор’єв Директорії не підчинявся. Чорт голову зломить у цій заворусі!

Семен Гризло завіявся на Волинь, де воював на боці отамана Оскілка й, кажуть, навіть брав участь у повстанні проти Петлюри. Хлопці з Звенигородських сотень подалися в Холодний Яр до Чучупаки. З півдня приходили чутки: Тютюнник скликає бійців з усієї Вкраїни. Тож настав час збирати хлопців з Холодного Яру…

Розділ 24
Омийте шаблі в Чорному морі…

Березень 1919 р.

…Максим їхав на чолі загону розвідки Григор'єва степами вздовж Тилігулу. Розквецяні весняні шляхи, руда глиниста земля. Так не схоже на рідні Звенигородські чорноземи! З-під ніг у коней час від часу зриваються куріпки, важкі фазани з червоно-зеленими хвостами, злинялі за весну зайці. Ще вчора хлопці підстрелили в степу кілька дроф, зварили смачну кулешу. Край багатий на дичину!

Ці місця віками належали татарам, запорожці ходили громити сюди татарські улуси. В невеличких селах кажуть, що назва «Тилігул» на татарській мові звучить як «Тіліль-Гуль» й перекладається як «Скажене озеро» через дуже часті й згубні для човнів хвилі. Не один рибалка знайшов собі смерть у цих водах.

Весняне сонечко веселить душу. Синій-синій лиман відкривається оку ліворуч — зразу ж за вузенькою смужкою кущів і зривищ — й даленіє аж ген-ген до неба. Праворуч простягаються безкінечні, рудувато-сірі степи. В такому незвичному просторові око відпочиває. Високі глинисті схили, безмежність і воля!

А он за балкою з’явилось невеличке село. А там дріботять якісь… незвичні тіні.

— Ану, хлопці, гляньте що там.

Максим дає Софрону бінокля.

— Дивись, якісь дивні почвари… В шапочках з китичками, якихось спідничках, й верхи… на собаках!

— Та то — греки! Вони нас не бачать!

— Сотня, в атаку! — кричить Максим. Грязюку збивають учвал півтисячі копит. З боку села чується безладна стрілянина й швидко стихає. Греки починають розбігатись на якихось низеньких, дійсно схожих на собак конячках. Конячки дріботять й, як у поганому сні, — втікти від козаків ніяк не можуть.

— Та то ж — віслюки! — здогадується хтось з козаків. Піднімається регіт. Осляча кавалерія! Майже всіх беруть у полон, сто тридцять чоловік — чоту! Греки перелякані, білі спіднички, бумбончики давно заляпані у грязюці. Ну і військо!

Допитали грецького офіцера, який трохи знав російську. На питання: «Звідки тут взялися греки?» — той відповів, що три грецьких батальйони (понад тисячу солдат) відправили перерізати залізницю Миколаїв — Одеса. А ці сто тридцять небог — все, що від них залишилося. Решта порубана в степах козаками, розбіглася, повернулася в Одесу, а їхній підрозділ був побитий кіннотою і… застряг біля Тилігулу.

— Григор’єв їх дуже не любить, — шепче на вухо Максиму Софрон Рябенький. Софрон полюбляє теревені, то ж знає все й про греків. — Вони на віслюках перемогли його відділ, якогось діда Трохима. Дуже переживав це стидовисько. Кричав: «Ганьба! На ослах!» То тепер наказує всіх греків порішати зразу! Вони як козаків бачать — то пісяють на місці!

— Навіщо ж порішати? — вголос думає Рудь. — Дивись, які плохенькі. Ні, краще віддамо їх Тютюннику, він їх заагітує. Тютюнник може! Будуть у нас грецькі козаки!

Зігнали всіх полонених на степок. Максим зайшов на перше-ліпше подвір’я. З хати виглянув трохи зляканий дід.

— Тебе як звуть, батьку? — спитав доброзичливо, щоб заспокоїти чоловіка.

— Леонід, — відповів дід…. — А ви… хто будете?

— Ми — козаки! Дайте води напитись…

— Стройні такісь козаки. Ще такіх і не бачів.

— Ми з Холодного Яру, Звенигородська сотня. Шевченка читали, батьку?

— Я неписьменних. А сусід чітал! Про Железняка і цього… Ганжу!

— Гонту! То земляк наш! Залізняк родом з Медведівки, з Холодного Яру, а сам Шевченко — зі Звенигородського повіту. Не зобижали вас греки?

— Та нє наче. Ще не встиглі, тільки сьодні приїхалі. То і ви нас — не зобіжайтє!

—І ми скоро поїдем. Вода у вас в криниці солона, як ви її п’єте?

— То дай Бог, що єсть. Навкруг і такой немає. Татарська степь.

— А як село ваше зветься?

— Ной-Петєрбург.

— …?

— Ной-Петєрбург!

— Ну встечися! Софроне! Чуєш?! Село як називається? Ной-Петербург!

— От холєра! То це ми в Петербурзі? А це Лєнін, чи шо? Палицю йому в гепу, шоб штани не спадали!

— Ні, це не Лєнін, це — Льоня. А з чого ж, батьку, така назва?

— А… нємецьке село. Все колоністи, ше Катерина поселила… Ось візьміте молочка, пане, це від корівки нашої, Ряби… Ще тепле!

— Та не пани ми. Ну чудасія. То греки, то німці! Добре, батьку, дякую за молоко. Тре’ йти нам. Софроне, командуй на коней! Залиш десяток хлопців, хай полонених відведуть до Юрка. Греків садіть на рідних… ослів. Хай їдуть. Все’дно не втечуть далеко.

З-за балок над Тилігулом вже виходили передові лави Григор’єва…

Розділ 25
Хто такий Рудь? Історії баби Мані

Найстарішою з роду Конона після баби Келі, яку ще пам’ятав Ром, була двоюрідна тітка батька Віктора Рудинського, баба Маня. Безмаль столітня, огрядна, з чорними, на диво ясними очима, вона тепер майже не ходила. Зимою і влітку закутана в чорну хустку, поруч з нею