Андрій Левицький - Сонячна магія

Мармадук кивнув, і той схилився до нього та зашепотів. Чаклун відчув, як його вухо обвіяло хвилею холоду.

— Що? — перепитав він по нетривалій паузі. — Що ви говорите? Крижані?

— Авжеж! — підтвердив Амор. — Аж дух перехоплює — такі крижані.

— Нічого не розумію… — чаклун розтирав змерзле вухо. — Ну, припустимо… А вони що, живі?

— Хто живий? — здивувався Купадор. — Як ця зброя може бути живою?

— Ну, ви ж самі назвали їх їжаками…

— Цссс! — перебив Амор Купадор і з тривогою озирнувся навсібіч. — Я ж кажу: коли навколо стільки чужих вух, не варто вимовляти назву цієї зброї вголос. Просто вона так називається, і край…

— Гаразд. Я дуже поспішаю. А боєзапас… ну, ці таємні снаряди у вас із собою?

— Ось вони… — проводир снігових людей вказав на закриті покришками великі плетені кошики обабіч возів. — У моєму загоні два десятки сніжняків. Усі — хлопці з твердими крижаними м’язами, що пройшли вогонь і воду. Озброєні до зубів. Що ще потрібно тому, хто хоче забезпечити собі надійний захист?

— А ще потрібно, щоб із нас запросили не надто багато, — відгукнувся Мармадук. — Скільки ви хочете?

Амор Купадор суворо посміхнувся і схрестив руки на грудях.

— А це… — мовив він, — залежить від того, хто ваші вороги, від того, які саме небезпеки чигатимуть на нас у дорозі, й від того, наскільки ця дорога далека.

Чаклун повернувся обличчям до Амора і прямо глянув йому в очі:

— Так, просто розважальна прогулянка. Круїз до острова Лімбо й назад, усього днів на два. Ну а вороги… Ой, не смішіть мене, які там вороги? Адже ваших крижаних хлопців не налякає восьмирічне дівчисько?

Коли запряжений парою чорних коней фургон і два вози, в яких розмістилися снігові люди, полишали ринок з одного боку, з іншого до нього швидким кроком наближалися Кукса Пляма з Бобриком. Вони зупинились, оглядаючи залиті сонячним світлом ряди яток і галасливу юрбу навколо.

— Он бачиш, там залишають свої візки покупці, — хлопчисько вказав на зелену луку поруч із ринком. — І ніякого фургона там нема. Виходить, вони вже поїхали. Але пішки ми їх не наздоженемо…

Кукса ще раз зміряла ринок поглядом.

— Так, вони, напевно, вже поїхали до Улову. Я знаю, де цей Улов, ми там якось показували виставу.

— Ви ж фіглярі, так? Цей Спритник, ти й той ваш дід?

Кукса виправила:

— Не дід, а Старий Бодар. Насправді, він рідний дідусь Спритника, а я так… годованка.

— І де він зараз?

— Чекає з фургоном на іншому кінці міста, — Проноза й далі в безнадії розглядала ринок.

— То чого ж ти в нього допомоги не попросиш?

Вона похитала головою.

— Ну то вже ні! Бодар із самого початку запропонував допомогти, але я тоді відмовилася. А тепер мені гордість не дозволяє. Сама впораюся… Тобто ми з тобою самі впораємося. Ось, знайшла, ходімо…

— Куди, куди? — здивувався Бобрик, коли вона швидко рушила до одного з рядів. — Що ти там знайшла?

Проноза крокувала, не оглядаючись.

— Ти ж сам сказав, що пішки не наздоженемо, — через плече недбало кинула вона. — Виходить, треба придбати надійний транспортний засіб.

— Що придбати?

— Ну, купити щось, на чому можна їхати. А надійне — це таке, щоб не розвалилося дорогою. Ондечки Каретний ряд. Чи він називається Фургонним?

— Насправді це називається Рядом возів, — виправив Бобрик, — тому що в нас тут не на каретах і не на фургонах, у нас люд здебільшого на возах їздить. Карети ж дорогі, та й фургони не дешевші. На них тільки багатії катаються, а їм майстри спеціально на замовлення роблять… Слухай, а гроші в тебе є?

— Є трохи. Має вистачити.

Виявилося, що все-таки не вистачить, тому що, збираючись купувати віз, Кукса якось забула, що до нього потрібен ще й кінь. Але коні до возів безкоштовно не додавалися, за них потрібно було платити окремо.

Вони обійшли весь ряд, повернулися назад до його початку і знову пройшли до кінця, але нічого придатного не знайшли. Найжалюгідніший віз коштував стільки, що в Кукси залишалася всього якась монета чи дві, а цього не те що на коня, навіть на стару шкапу з облізлим хвостом, уже не вистачало.