Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

бездарно співала сатурнська поп-діва Кіря. Замість голови на її шиї погойдувався величезний алюмінієвий полумисок, а замість рук — пательні (робота комп’ютерних графіків). Співала вона під побрязкування ложок та виделок і булькання води у кавоварці.

Обабіч телевізора сиділа дебела пані у комбінезоні на кшталт космічного скафандру з мутними сапфіровими очима. Нек поцікавився ціною стрижки, Лук скромно опустив очі.

Пані глянула на відвідувачів і ображено сказала, що це жіночий салон, мовляв, простуйте в центр Сатурна, там є чоловічі кімнати.

Лук запитав чи не пригостить вона двох пілігримів філіжанкою гарячої кави.

Пані закопилила губу і образилась ще дужче:

— Я не офіціант, а перукар першого класу. Коли хочете кави, купіть в автомата.

Автомат, або розфарбована як стриптизерка дівчина в строкатій сукні стояла в кутку кімнати. Вона пропонувала на розлив кока-колу, лимонад, чай, каву, какао і ще силу-силенну напоїв, які відрізнялися одне від одного лише кольором та цінами.

Схоже, дівчина-автомат високо цінувала свої послуги. Лук і Нек поклали їй в долоню 50 сатурнських лодирів і лише після цього отримали дві неповні філіжанки кави. Дівчина зиркнула на них зневажливо.

Вхід до другої зали загороджувала гірчична завіска. Щойно Лук і Нек підійшли ближче, завіса піднялась, пропускаючи їх вглиб.

Зала майже порожня. Лише в кінці біля вікна стовбичить троє відвідувачів, але яких! Троє таких варто тисячі. Це були справжнісінькі Одіссей, Тезей і Геракл. Вони пили гарбузовий сік з великих літрових кухлів, уплітали одне за одним тістечка-кипариси і грали в доміно. Вдалині стояв дубовий стіл завалений усілякою-всячиною, яку Одіссей, Тезей і Геракл без упину наминали. Порожні тарілки випаровувалися, а на їх місці вишиковувались нові. Стояли на чудо-столі зелений і червоний борщі, пампушки, овочеве рагу, смажений кабанчик, тарілка з оселедцями, макітри вареників густо политих сметанкою і медом, огірки, помідори, усілякі салати і величезні, аж до стелі, короваї.

Нек присвиснув. Лук облизався.

— Думаєш вони справжні?

— Атож. Самі справжнісінькі. Глянь, які мускули. Краса. Напевно, єдине місце, де вони можуть спокійно посидіти-потеревенити. Навіть я про цю місцину ніколи не чув.

До Лука і Нека долетіли уривки розмови героїв.

— Але на цьому мої випробування не скінчилися. Щойно порішив ненависних наречених Пенелопи і відбув їхні поминки — інша біда спіткала Ітаку. Хтось викрав у нас Свободу із блакиттю в очах.

— Ну що за жарти, Одіссею, — повільно мовив Геракл. — Кому і навіщо потрібна чужа Свобода?

— Я думаю, це були слейви, народ рабів, який за нарікання покарали вічною неволею. У створеному Богом світі не передбачалося свободи для них. Ми з вами її виборюємо, а вони можуть здобути лише викравши в інших, — провадив Одіссей. — Як би там не було, але народ мій втратив будь-які сподівання на волю і драпонув у сусідні країни. Не допомагали кордони і суворий наказ стріляти в кожного, хто спробує залишити острів. Спраглі до волі позабули про страх і ризик. Поспішно мусив я прощатися із коханою Пенелопою і рушати на пошуки втраченої Свободи.

Чимало героїв з моєї землі погодились їхати на пошуки, та коли почули, що дорога до народу рабів пролягає через похмуре царство Аїда, половина полякалась і втекла. Хотів зі мною податись і син мій Телемах. Та я наказав йому сидіти вдома і берегти матір і рештки народу, щоб той остаточно не розсіявся по іншим державам і не асимілювався.

Отож, ми рушили. Ми пливли на Північ. Чим далі, тим холоднішим ставав океан і похмурішими обличчя героїв Ітаки. Я знав, що вони не вірили у щасливе завершення подорожі, але мовчали про це, бо остерігались мого гніву. Щоб підбадьорити земляків, я мовив до них:

«Друзі мої, ніхто не помирає двічі. Але усі хвилюються про той момент, коли прийде смерть. Та коли вона надходить, ми думаємо про життя, про те, що не встигли зробити і чому так сталося. Тож, чи треба нам остерігатися того, що все-одно відбудеться, чи не краще лишитися в пам’яті нащадків героями, ніж жити, мліючи зі страху перед смертю? Так жили ваші батьки, з якими я спускався у царство Аїда. І як буде на те Божа воля, то ми і вдруге вціліємо після відвідин цієї похмурої країни.»

Підбадьорені моєю промовою, герої Ітаки пожвавішали, розправили плечі і повеселішали. Три дні й дві ночі простували ми в напрямку далекої півночі, але вже ніхто не був похмурим і стиха-помаленьку впевненість поверталася до нас. А на третю ніч нам на зустріч виплив король слейвів Скрекекекс. В скрині він віз викрадену Свободу і слізно прохав позбавити його лих, які вона накоїла.

Я почав розпитувати про біди, аби переконатися, що король не задумав чогось підступного.

Скрекекекс розповідав, що подуріли його піддані і більше не слухаються королівських наказів, не сплачують податків до державної скарбниці, не реєструють свої прибутки, покидали роботу і проводять дні у розвагах, витрачають на пияцтво та їжу великі кошти, від цього багато з них вже страждає ожирінням. А їхній народ завжди славився економністю і скромністю у їжі.

Раби відтепер гуляли по вулицям в комендантський час, їздили за кордон (донедавна це був привілей короля та дипломатів). За бугром вони нахапались усіляких слівець і жахливих манер і тепер погрожують Скрекекексу якимось «е-е…пічментом». Король не второпає, що воно таке чи не страта бува і не добере, як йому вгамувати бунтівників.

Я пояснив Скрекекексу, що його піддані сп’яніли від свободи. Таке відбувається з тими, на кого воля звалюється зненацька, мов сніг з неба. Сказав я правителю, що єдиний вихід позбутися викраденого і продовжувати жити як раніше, адже, народжений плазувати — на полетить.

Зітхнув король слейвів і з тяжким серцем віддав нам нашу свободу. Здавалося б тут мали й скінчитися мої поневіряння. Та не так сталося як гадалося.

— Цікаві твої нові оповідки, Одіссею, — позіхнув на всю горлянку Тезей, — Але