Орхан Памук - Біла фортеця

Ранком виходив разом із рибалкою в море, а ввечері ми поверталися. Якийсь час я захоплювався полюванням остю на крабів та павур'ю. Якщо ж погода видавалася неприйнятною для виходу в море, я вештався околицями острова чи йшов до монастиря, де частенько у його виноградниках солодко засинав. А ще під деревом інжиру була невеличка альтанка, з якої відкривався незабутній вид на Стамбул, в ясні дні навіть можна було бачити бані Ая-Софії.[32] Я часто зупинявся тут і годинами милувався Стамбулом, поринувши у мрії. Якось мені наснився Ходжа, човен, яким він плив до острова; його супроводжували дельфіни, з якими він неабияк потоваришував, бо ласкаво розмовляв, час від часу запитуючи про мене, очевидно, Ходжа розшукував мене. Наступного разу уві сні Ходжа вже був із моєю матір'ю, вони шпетили мене, де я так забарився і чому не повертаюся. Я прокидався від сонячних променів, що нещадно били в лице, хотілося знову поринути у сни, та марно, отож я поринав у думки. Інколи я думав про можливу смерть Ходжі, цікаво, хто навідався у покинутий мною будинок, щоб винести тіло померлого, а хто був на його тихій прощальній церемонії? А ще я розмірковував над пророцтвами Ходжі, згадував ідеї, які спадали йому на думку, коли він був у гуморі чи навпаки, коли всіх ненавидів, думав про падишаха та його звіринець. Мої марення супроводжувались потріскуванням від гри клешень крабів, на яких я полював з остю.

Я й досі сподівався, що зможу залишити це осоружне місце та повернуся на батьківщину. Для цього було достатньо грабувати будинки тих, хто мешкає на острові, через залишені відчиненими двері чи димарі я пробирався всередину й робив свою справу. Найперше, що кров з носа треба було зробити, — це забути про Ходжу. Згадуючи всі свої незвичайні пригоди та живучи майбутніми розповідями, які повідаю у себе на батьківщині, я відчував докори сумління через те, що по-зрадницьки підступно залишив помирати людину, надзвичайно на мене схожу. По правді, я дуже сумував за Ходжею; не міг второпати, чи справді ми з Ходжею настільки схожі, чи, може, я собі так навигадував. Здається, за одинадцять років, проведених разом, я жодного разу надовго не затримував погляд на його обличчі. Мені навіть нестерпно хотілося повернутися до Стамбула, щоб востаннє поглянути на мертвого Ходжу. Я розраджував себе, запевняючи, що схожість між нами — це не більше, ніж плід моєї уяви, тому про це слід забути.

Добре, що я так і не зміг забути про нашу схожість. Адже одного дня переді мною постав Ходжа! Я відпочивав у садку, гріючися на сонці, — заплющив очі і поринув у мрії. Збагнувши, що чиясь тінь упала на мене, я розплющив очі, — він стовбичив біля мене і посміхався без тріумфу переможця на обличчі, він приязно посміхався так, ніби щиро мене любить. Я відчував себе надзвичайно спокійно, і це мене дивувало, хоча безпідставний спокій лякав мене. Здавалося, я вже змирився з думкою, що наша зустріч неминуча, ба навіть підсвідомо прагнув цього, тому почувався ледачим невільником, який ховав очі, визнаючи свою провину. Поки збирав речі, намагався розібратися з почуттями, Ходжа був незвично поблаживим, натомість я зненавидів себе. Він розрахувався за мої борги з рибалкою. Потім домовився з двома чоловіками, і на чотирьох веслах ми швидко дісталися нашої оселі ще до темряви. Я скучив за духом помешкання. Дзеркала на стіні не було.

Ранком Ходжа покликав мене і мовив: провина моя велика, адже я не просто втік, а й підступно залишив його помирати, гадаючи, що він підхопив чуму. Ходжа зізнався, що мав намір суворо мене покарати, та часи змінилися. Він розповів, як тиждень тому його, нарешті, покликав падишах, якого непокоїла чума, тому він звернувся до Ходжі з запитанням, коли закінчиться ця напасть, скільки життів вона ще забере і чи загрожує його життю страшна хвороба. Мій двійник страшенно занепокоївся і розгубився, тому обмежився загальними відповідями, попросив дати йому трохи часу, щоб звернутися до зірок. Прожогом він кинувся додому, розуміючи, що доля винагородила неабияким шансом. Ходжа сушив собі голову, та не міг визначитися з відповіддю, яка б одночасно і задовольнила падишаха, і спрямувала його інтереси у правильному руслі. Власне, тому Ходжа й вирішив повернути мене.

Він, виявляється, давно знав, що я на острові; після моєї втечі він заслаб, однак вже через три дні почав шукати мене й натрапив на мій слід, кинув трохи грошенят балакучому рибалці, і той повідомив, що відвіз мене на Хейбелі. Ходжа знав, що з острова мені немає куди йти, тому й не поспішав повернути мене додому. Я погодився, що зараз настав важливий момент у відновленні стосунків Ходжі з падишахом. Він щиро зізнався, що потребує моєї допомоги, моїх знань.

Ми відразу взялися до роботи. Ходжа дивував рішучістю людини, яка достеменно знає, чого вона хоче; мені подобалася така впевненість, риса, яку я вперше помітив у ньому. Ми знали, що вже завтра маємо бути у падишаха, тому не стали гаяти часу. Зійшлися ми на тому, що не варто багато вибовкувати, а ліпше обґрунтувати та аргументувати те, про що ведемо мову. Кмітливість Ходжевого розуму, яку я завжди шанував, швидко допомогла визначити наше гасло: «Пророцтво — це маскарад, який є дієвим засобом, щоб впливати на дурнів-шахраїв». Слухаючи мої пояснення та аргументи, Ходжа, здавалося, погоджувався з моїми переконаннями, що від чуми можна врятуватися, лише вдавшись до медичних заходів. Він, як і я, врешті, не заперечував, що біда не могла трапитися без волі Аллаха, проте, ми, смертні, маємо засукати рукава і діяти; це, в свою чергу, не кине й тіні на велич Аллаха. Хіба святий Омер не покликав Абу Убейде із Сирії до Медіни, щоб урятувати військо від чуми? Для того, щоб урятувати падишаха від чуми, Ходжа проситиме максимально уникати спілкування з іншими. Треба зізнатися, що нам навіть спадало на думку настрахати падишаха очевидною можливістю смерті, щоб переконати його у всій серйозності ситуації та змусити вдатися до необхідних заходів, однак, учинивши так, ми б ризикували. Поетичні описи смерті злякали б не лише падишаха. Існувало кляте, тупоголове оточення, яке кожну хвилину могло звинуватити Ходжу у безбожжі через такі сміливі закиди. Тому ми завдяки моїй обізнаності з літературою написали оповідання.

Найважливішим для Ходжі було зрозуміти, коли закінчиться нашестя чуми. Я інтуїтивно відчував, що нам слід аналізувати дані про померлих кожного дня,