Катерина Іванівна Гловацька - Міфи Давньої Греції

Увінчавши юного Полідевка лавровим вінком, аргонавти весело подалися до свого корабля. Саме дув ходовий вітер, і «Арго», наставивши вітрила, полетів білокрилою чайкою. Орфей узяв кіфару, торкнувся золотих струн, і до здивованих бебриків, що досі стояли на узбережжі, долинули дивні, нечувані звуки.

— Ні, видно, то не люди, а безсмертні боги! — вирішили бебрики, і клятва, яку вони щойно дали, стала для них непорушним законом.

А швидкий «Арго» плив усе далі й далі. Знав Тіфій, що невдовзі випливуть вони у величезне море, бурхливе й небезпечне, хоч і звалося Гостинним. Керманича непокоїла думка, де б розпитатися про морський шлях і почути мудрої ради. Нарешті надумав Тіфій пристати до фракійського берега, де стоїть місто Салмідес. Пильно вдивлявся Лінкей у далечінь, де мріла земля. Обриси її ставали дедалі чіткіші, виразніші, вже видно затоку, покручену й, певне, мілку, та Тіфій вправно довів корабель до самого берега.

Місто вразило аргонавтів. Воно ніби вимерло, ніде не видно було людей. З-за прибережних будинків здіймався високий палац, але дорога до нього вся поросла травою і будяками. Здивовано перемовляючись, аргонавти спинилися перед палацовим ганком. Та, мабуть, хтось почув їхні голоси: двері повільно прочинилися, і на порозі, мов сіра тінь, став сліпець, старий, немічний, в якомусь лахмітті.

— Привіт вам, чужинці,— проказав ледь чутно старий. — Скажіть, чи то не ви часом пливете до Колхіди по золоте руно? Я чекаю тих сміливців, бо тільки вони можуть зарадити в моєму горі.

Ще дужче здивувалися аргонавти, а старий, почувши ствердну відповідь, аж засяяв і радісно заспішив їм назустріч, та раптом заточився і мало не впав. Аргонавти обережно підхопили його й посадовили на лаві, а самі стали довкола. І старий розповів глухим, пригаслим голосом:

— Я — Фіней, Агенорів син, колишній фракійський володар. Могутній бог Аполлон був ласкавий до мене і навчив дізнаватися, що судилося смертним. Та я, жаліючи людей, часто допомагав їм уникати жорстокої долі, а цього робити не вільно. От боги й покарали мене — осліпили, ще й наслали гарпій, цих чудовиськ-птахів, і через них я тепер помираю з голоду. Я знаю свою долю, недарма вчив мене сам Аполлон: врятувати мене можуть тільки сміливці, що пливуть до Колхіди, бо серед них є двоє крилатих героїв — сини північного вітру Борея. Нарешті ви тут, та я вже вмираю.

Сліпець казав правду — він таки помирав із голоду. Життя ледве мріло в його виснаженому старечому тілі, з незрячих очей тихо текли гіркі сльози. Вражені аргонавти мерщій подіставали хто мав при собі який харч і поклали те все перед Фінеєм. Та не встиг старий простягти руки до їжі, як щось моторошно зашелестіло, загелготіло в повітрі, зашуміли дужі крила — і великі чорні птахи закружляли низько над ними.

То були гарпії — дивовижні птахи з жіночими головами на довгих кістлявих шиях. Розпатлані коси, худющі люті обличчя, носи наче дзьоби і криваво-червоні роти — все було в них бридке, потворне.

Наче кара богів, злетіли вони на старого сліпця. Своїми довгими лапами з кривими гострими пазурами гарпії миттю похапали всі харчі, покладені перед Фінеєм, вирвали хліб в нього просто з рук, дряпаючи їх до крові та розриваючи вже й так подерте вбрання.

Бідолаха не встиг з’їсти й крихти, дарма що аргонавти, оговтавшись, вимахували мечами й дрюками та кричали чимдуж. Зробивши своє гидке діло, гарпії знову зловтішно загелготіли й полетіли геть.

Та за ними знялись у повітря крилаті Бореєві сини, тримаючи в руках гострі мечі. Довго переслідували обидва юнаки хижих гарпій, аж до далеких скелястих островів, та, коли вже нарешті догнали й занесли над ними гострі мечі, раптом небо заясніло, заграло веселковими барвами-блисками, і перед юнаками з’явилася Зевсова вісниця Іріда, богиня веселки. Простерши свої райдужні крила, ніби боронячи гарпій, вона сказала:

— Хоробрі Бореєві сини, не вбивайте цих Зевсових слуг. З волі безсмертних богів гарпії більше ніколи не прилетять до Фінеєвого дому.

Послухалися прекрасної вісниці юні Бореади та й повернули назад, і відтоді ті скелясті острови стали зватися Строфадами — островами повернення.

Коли сміливі юнаки прилетіли назад, Фіней, уже скупаний, чисто вбраний, сидів за столом і вперше за довгий час спокійно обідав. Він обійняв Бореадів і знову заплакав, тільки тепер із вдячності й щастя. Уже вгамувавши перший голод і спрагу, він повчав аргонавтів, як їм далі плисти:

— Діти мої! Я не можу розкрити все ваше майбутнє, бо знову впаде на мене гнів безсмертних. Тільки скажу, що попереду на вас чигає ще багато страшних небезпек. І найперша — то Сімплегади, дві величезні плавучі скелі у найвужчому місці протоки, що веде до безбережного моря. Ті скелі раз у раз стикаються одна з одною і не дають кораблям пройти поміж ними. А вам треба пройти, бо немає іншого виходу до Гостинного моря. То ось що я вам пораджу: візьміть із собою дикого голуба і спершу пустіть його. Як голуб устигне пролетіти поміж Сімплегадами, то й ви сміливо рушайте, тільки так швидко, як голуб. А як він не пролетить, то вертайте назад або чекайте слушного часу.

— А коли нам пощастить і ми пройдемо Сімплегади, то куди далі плисти? — спитав Ясон.

— Як вийдете у велике море, то стережіться: воно неспокійне, бурхливе, недарма згодом люди назвуть його Чорним. Пливіть попід правим берегом, та не підходьте близько, бо той берег мілкий, кам’янистий. Увесь час беріться на північ і схід, ви ж, мабуть, знаєтесь на яскравих нічних зорях, що здавна світять усім мореплавцям.

— А де ж та Колхіда? Де нам пристати до берега? — спитав розважливий Тіфій.

— Колхіда далеко, — мовив Фіней і, поглянувши на Тіфія, тяжко зітхнув. А тоді відповів чомусь не керманичу, а Неонові: — Приставати будете там, де бурхливий Фасіс впадає у море. Вище на його берегах стоїть палац царя Еета, а в священнім гаю на велетні-дубі висить золоте руно. І вдень і вночі стереже його вогнедишний дракон. Та ви люди сміливі, не бійтеся чудовиська, але не забудьте насамперед принести жертви богам. А ти, Ясоне, помолися ревно богині кохання, золотій Афродіті,— вона зарадить тобі в найбільшій скруті.

Щиро подякували аргонавти старому Фінеєві за розумні поради, добре відпочили в його покоях, а вранці подалися в далеку путь, назустріч новим небезпекам.

Нові небезпеки

Перші дні «Арго» спокійно плив блакитним плесом, що тихо стелилося перед ним. Та вже скоро береги стали вужчати, корабель увійшов у протоку, неглибоку, майже прозору.