Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

Коли Мар’яна скінчила танок і кинулась шукати батьків, вони вже поїхали. Дівчина не дала взнаки, що це її здивувало. Вона тихенько вбралася і вийшла надвір. Дами в гардеробі були певні, що вона поїхала власними санками.

А Мар’яна швиденько подалася додому пішки в тоненьких шовкових черевичках. Вона нікому не пожалілася й словом. В темряві ніхто її не впізнавав. Вона йшла узбіччям дороги, сани весь час заганяли її в глибокі замети. Ніхто б не подумав, що та пізня мандрівниця — прекрасна Мар’яна.

Коли сани всі переїхали, вона вийшла на середину дороги й пустилася бігти. І бігла, аж доки стало духу, тоді трохи сповільнила ходу, потім побігла знову. Її гнав несамовитий, гнітючий страх.

З Екебю до Б’єрне не більше як чверть милі. Невдовзі Мар’яна була вже дома, але їй здалося, ніби вона заблукала. Всі двері були замкнені, ніде не світилося. Вона здивувалася: може, батьки ще не приїхали?

Вона підійшла до сінешніх дверей і добре постукала. Тоді схопила за клямку й загуркала, аж луна пішла по цілому будинку. Але ніхто не вийшов відчиняти, а як Мар’яна пустилася клямки, на ній лишилася шкіра з пальців, що примерзла до заліза.

Могутній господар Б’єрне Мельхіор Сінклер поспішився додому замкнути двері перед єдиною своєю дитиною. Він був п’яний і аж кипів з люті. Старий зненавидів свою дочку за те, що їй сподобався Єста Берлінг. Він замкнув челядь у кухні, а дружину в спальні і пригрозив, що вб’є того, хто спробує впустити Мар’яну. Всі добре знали, що він дотримає слова.

Мельхіор Сінклер ще ніколи не був такий розгніваний, бо й більшої гризоти ще зроду не мав. Якби дочка навернулася йому на очі, він, певне, вбив би її.

Він купував їй золоті оздоби й шовкові сукні, дав якнайкращу освіту й виховання. Вона була його слава і його честь, він так пишався нею, ніби голова її була увінчана короною. О королево, о богине, його шанована, прекрасна, горда Мар’яно! Чи ж він їж коли-небудь жалів чогось? Чи ж не вважав навіть себе не гідним бути їй за батька?

О Мар’яно, Мар’яно!

Він мусив зненавидіти її, бо вона покохала Єсту Берлінга й цілувала його. Мусив відштовхнути її, замкнути перед нею двері, бо ж вона принизила його, покохавши такого волоцюгу. Нехай вертається до Екебю, нехай біжить до сусідів і проситься на ніч, нехай спить у сніговій кучугурі! Йому байдуже. Вона вже однаково зганьбила себе навіки, прекрасна Мар’яна. Згасла її слава. Згасла слава його життя.

Мельхіор Сінклер лежить у ліжку й чує, як дочка тарабанить у двері. Та що йому до того? Він спить. Надворі стоїть та, що одружиться з вигнаним священиком, — таким у нього нема місця. Якби він був менше її любив, якби менше був пишався нею, то впустив би до хати.

Авжеж, батьківське благословення він їй дасть, не може відмовити, бо сам програв її в карти. Але дверей не відчинить, ні. О Мар’яно!

А дівчина-красуня стояла під дверима свого дому. Вона то шарпала за клямку в безсилому гніві, то падала навколішки, складала поранені руки й благала пробачення.

Та ніхто її не чув, ніхто не відповідав, ніхто не відчиняв дверей.

Страшна хвилина. Мені мороз іде поза шкірою, коли я оповідаю про це. Вона повернулася з балу, де була королевою. Горда, багата, щаслива — і в один мент її спостигло таке безмежне лихо. Вигнана з свого дому на лютий мороз, не лаяна, не бита, не проклята, просто вигнана, холодно, незворушно, жорстоко.

Я уявляю собі ту морозяну зоряну ніч над нею, безмірну ніч з порожніми, безлюдними, засніженими полями й мовчазними лісами. Все спало, все поринуло в безболісний сон, серед тої сонної білої пустки була тільки одна жива цятка.

І в ній, тій самітній краплині, скупчився весь смуток, увесь ляк і жах цілого світу. О боже, так страждати самітно серед сонного, крижаного світу!

Вона вперше в житті спізнала безжальну жорстокість. Мати не захотіла встати з теплої постелі, щоб урятувати її. Старі віддані слуги, що підтримували перші її кроки, чули стук, але жодне не рушило на допомогу. Який же злочин вона зробила? Де їй шукати співчуття, як не біля цих дверей? Якби навіть вона когось убила, то постукала б у ці двері, бо вірила, що тут їй вибачать. Якби стала найплюгавішою повійницею і прийшла б сюди в лахмітті, то й тоді сподівалася б тут теплої зустрічі. Ці ж бо двері вели до її рідної хати. За ними її мала б зустріти любов.

Чи не досить уже покарав її батько? Може, вони зараз відчинять?

— Тату, тату! — гукає дівчина. — Пустіть мене! Я тремчу й замерзаю! Тут так страшно!

— Мамо, мамо! Ви стільки находилися коло мене! Стільки ночей недоспали, чого ж ви тепер спите? Мамо, мамо, прокиньтесь цієї однісінької ночі, і я вам ніколи більше не завдам прикрості!

Довго вона гукала, тоді затамовувала віддих і прислухалась. Але ніхто її не почув, ніхто не зглянувся на неї, ніхто не відповів.

Вона заломила в розпачі руки, проте очі її були сухі.

Довгий темний будинок з позамиканими дверима й чорними вікнами був моторошно тихий. Що тепер з нею, бездомною, буде? Вона затаврована й зганьблена, поки світу й сонця. І рідний батько сам випік їй червоне тавро на плечі!

— Тату! — ще раз гукнула дівчина. — Що зі мною буде? Люди подумають про мене найгірше!

Вона голосить і побивається, а тіло їй клякне з холоду.

Аж подумати страшно, що така тяжка біда впала на того, хто недавно тішився найвищою шаною! Що так легко можна впасти в найглибшу безодню! Чи ж не жахлива штука — життя? Хто пливе по ньому на безпечному човні? Навколо нас вирує лихо, мов розбурхане море, он як жадібно хвилі лижуть облавок човна, он вони вже його полонять! О, нема за що вчепитися, нема твердої землі, певного човна, скільки око сягає — чуже небо над безмежним океаном лиха!

Та цитьте! Нарешті, нарешті! В сінях чутно легеньку ходу.

— Це ви, мамо? — спитала Мар’яна.

— Я, доню.

— Мені можна ввійти?

— Тато не дозволяє тебе впускати.

— Я бігла заметами в тоненьких черевиках з Екебю аж сюди. Я вже годину стукаю тут і гукаю. Я замерзаю! Чому ви поїхали без мене?

— О дитино моя, навіщо ти цілувала Єсту Берлінга?

— Скажіть татові, що він мені не подобається! То була тільки гра! Невже він гадає, що я