Станіслав Лем - Фіаско

class="p1">— Ага! — радісно вигукнув баритон. — Це було тільки на синапсах. Зіниці реагували вже протягом тижня. Зрештою, — додав він тихіше, — він не зможе…

Нерозбірливе шепотіння.

— Агнозія?

— Та що ти! Було б добре, якби… Дивись на вищі складові…

— Пам’ять відновлюється?

— Не знаю, не можу сказати напевно. Що з кров’ю?

— У нормі.

— Серце?

— Сорок п’ять.

— Тиск?

— Сто десять. Може, вже відключити?

— Краще не ризикувати. Почекай! Малий імпульс у спинному мозку…

Він відчув, як у ньому щось здригнулося.

— Повертається тонус м’язів, бачиш?

— Я не можу дивитись одночасно на міограми і на мозок. Рухається?

— Руками… незграбно.

— А тепер? Стеж за обличчям. Кліпає?

— Розплющив очі. Бачить?

— Іще ні. На скільки реагують зіниці?

— На чотири люкси. Перемикаю на шість. Бачить?

— Ні. Тобто відчуває світло. Це реакція таламічна. Нехай медиком поправить електроди і дасть струм. О, чудово…

Крізь туман він побачив над собою щось блідо-рожеве і сяюче. Водночас почув голос, що затинався від хвилювання:

— Ти врятований. Будеш здоровий. Не намагайся говорити. Якщо зрозумів мене, двічі заплющ очі. Двічі.

Він двічі кліпнув.

— Чудово. Я говоритиму з тобою. Якщо чогось не зрозумієш — кліпни один раз.

Він дуже старався збагнути це бліде й рожеве, але марно.

— Намагається роздивитися тебе, — долинув тенор. Як він здогадався?

— Побачиш і мене, і все, — мовив поволі баритон. — Мусиш бути терплячий. Розумієш мене?

Він підтакнув повіками. Хотів озватися, але в ньому тільки щось захрипіло.

— Ні, ні, — спинив його той самий голос. — Розмовляти зарано. Не можеш говорити, бо дихаєш через трубку. Власне, й дихаєш не сам — це ми дихаємо за тебе. Розумієш? Чудово. Тепер спи. Коли прокинешся і відпочинеш, побалакаємо. Тоді й довідаєшся про все, а зараз… Вікторе, приспи його потроху… гарних тобі снів…

Він перестав бачити — йому здавалося, ніби світло згасло в ньому, а не над ним. Не хотів засинати — радше схопився б на ноги. Але вже й ота темрява, що була в ньому, розпливлася й зникла. Він бачив багато снів, дивних, гарних і таких, які не можна ні запам’ятати, ні переказати. Бував багатьма людьми воднораз і переживав усі їхні почуття. Відходив кудись далеко й повертався. Бачив людей, пізнавав їхні обличчя, але не міг пригадати, хто то.

Часом у нього лишався тільки зір, нічим не обмежений, сповнений невидимого сонця. Йому здавалося, що в цих снах і в безоднях між ними проминають віки.

Нараз він прокинувся. Водночас із свідомістю відчув своє тіло. Лежав навзнак, сповитий якимсь пухнастим, м’яким матеріалом. Він напружив спинні м’язи, й стегнами пройшов нервовий дрож. Над ним була блідо-зелена пласка стеля, поруч блищали якісь дроти і склянки, але він не міг ворухнути головою — щось її тримало. Узголів’я було м’яке, але охоплювало голову аж по скроні й еластичне стискувало її.

Очима він поводив вільно. За прозорою стіною видніли апарати, на самому краю поля зору мигтіли вогники; певно, вони якось стосувалися його, бо коли він глибше вдихав повітря, — так, що аж розпирало груди, — вогники також спалахували яскравіше. А там, куди він уже не міг сягнути зором, рожевіло щось, коливаючись в одноманітному ритмі, — то був ритм його серця.

Він уже не мав сумніву: так, він у лікарні. Отож, нещасливий випадок. Який і де? Він зводив брови, чекав, що пояснення вирине з глибин пам’яті. Дарма. Тоді завмер, заплющив очі й сконцентрував волю на цьому питанні, але відповідь не надходила. Те, що міг би вільно рухати ногами, руками, пальцями, якби не сповиток, більше не задовольняло його. Він спробував кахикнути, водив язиком по внутрішній поверхні зубів. Врешті почув свій власний голос:

— Я… Я!..

Голос належав справді йому, але він не знав, хто він сам і не розумів, як це може бути. Спробував вивільнитись із сповитка, кілька разів напруживши м’язи. Тоді його огорнула якась важка, дивна, несподівана сонливість, і він знову погас у собі, немов догоряючий вогник лампи.

Він не лічив дні. Цикл життя на кораблі був поділений умовно, в звичний спосіб — земний. Удень на всіх палубах, у коридорах і тунельних переходах між сегментами горіло яскраве світло. О десятій воно починало сутеніти — золотава білина линула зі стелі й стін, поволі блякла, впродовж якоїсь години скрізь панувала блакитна півтемрява, аж поки яскраве освітлення зовсім згасало, й тільки лампочки, що тяглися посередині склепіння, показували дорогу самотньому перехожому.

Цю пору він любив найбільше. Міг вивчати «Еврідіку» й удень-усі приміщення були доступні, його запевняли, що він нікому не заважає, авжеж, може ходити, де хоче, розпитувати про все що заманеться. Однак він надавав перевагу нічним прогулянкам.

Збадьорений ранковим заняттям у спортзалі, йшов до школи. Він сам це так назвав. Сідав перед Мемнором і починав відновлювати пам’ять грою картин і слів, які викликали різні асоціації, а водночас навчався того, що було зовсім новим і незнайомим. Перед машиною, безмежно терплячою, неспроможною виявляти ні подиву, ні зверхності, він не почував себе неповноцінним. Якщо чогось не вловлював, Мемнор удавався до образів, простих схем, уміло застосовував дидактичні прийоми, використовуючи архіви інших машин корабля. Голотека містила в архівному відділі десятки тисяч касет, але то не були плівки-фотографії — вони не нагадували давніх знімків, бо кожна викликана картина ставала реальним оточенням, а кожне слово на мить оживало. Якби він хотів, то міг би побувати всередині зображених голограмою пірамід, готичних соборів, замків Луари, на супутниках Марса, у містах і лісах, однак, якщо він і робив це, то не з цікавості, а через те, що ці видива становили важливу частину лікувальної терапії. Лікарі намагалися поводитися з ним як із членом екіпажу, а не пацієнтом. У нього навіть склалося враження, ніби вони трохи уникають його, бажають підкреслити, що він нічим не відрізняється од інших людей.

До нього повернулася зорова пам’ять разом із життєвим досвідом, умінням астронавта й водія велетоходів. Щоправда, космічні кораблі змінилися не менше, ніж суходільні машини, і він був проти цих людей мов моряк з епохи вітрильників, який потрапив в еру пасажирських трансокеанських велетнів. Ці прогалини неважко було заповнити. Застарілі відомості він оновлював. Однак щораз болючіше усвідомлював утрату найбільшу і, може, безповоротну. Не міг воскресити в пам’яті жодного імені й прізвища, навіть свого власного. Його пам’ять ніби поділилася навпіл. Те, що пережив колись, повернулося до нього зблякле, хоча й докладне, в усіх деталях, як часом давня дитяча іграшка, знайдена на горищі батьківського дому, повертає не лише спогади, а й емоційну атмосферу минулих подій.

Якось у лабораторії фізиків