Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

коли б перед ним опинився сам Тальма або Леотар[6], а ми з Мольном намагалися не пропустити жодного слова з цієї розмови. Він розповідав, що його рапа вже затяглася, що цю виставу вони готували дуже довго, цілу зиму, що вони поїдуть од нас лише наприкінці місяця, бо мають намір показати тут іще багато нових різних вистав.

Вистава мала завершитися великою пантомімою.

Коли антракт наближався до кінця, наш друг покинув нас; щоб дістатися до виходу у фургон, він мусив пройти повз гурт глядачів, що стояли на арені; серед них ми помітили й Жасмена Делажа. Жінки й дівчата розступилися, даючи дорогу акторові. Їх зачарували його чорне трико, пов'язка на голові, весь його незвичайний і мужній вигляд. Що ж до Жасмена, який, здавалося, тільки-но повернувся з якоїсь далекої подорожі й тихо, але схвильовано розмовляв із пані Піньйо, то, певне, його передусім захопили б широчезні штани, плетений пасок і розхристаний комір… Жасмен стояв, заклавши великий палець за вилогу піджака, і вся його постава виражала водночас невимушеність і ніяковість. Тієї миті, коли актор проходив повз нього, його всього пересудомило і він голосно сказав пані Піньйо щось таке, чого я не почув, але що, певне, образило нашого друга. Мабуть, у цих словах була погроза, сувора й несподівана, бо юний актор рвучко повернувся й подивився на Делажа, а той, намагаючись приховати ніяковість, посміхався й штовхав ліктем своїх сусідів, мовби запрошував їх тягти за ним руку… Усе сталося вмить. І, либонь, я єдиний на своїй лаві це помітив…

Юний актор зник за завісою, що затуляла вхід до фургона. Глядачі повсідалися на свої місця, чекаючи початку другого відділення, і в балагані запала тиша. Тоді, коли стихали останні фрази, якими ще перекидався дехто з публіки, за лаштунками спалахнула палка суперечка. Ми не розуміли слів, чули тільки, що сперечаються двоє — довготелесий парубійко й юний актор; перший щось пояснював і виправдовувався, другий з обуренням і прикрістю дорікав йому.

— Сердега! Чому ти раніше не сказав мені цього?.. — вигукував юний актор.

Решти слів ми не розчули, дарма що всі присутні нашорошили вуха. Нараз за лаштунками настала тиша, артисти перейшли на шепіт. Хлопчаки на задніх лавах затупотіли ногами й закричали:

— Ліхтарі! Завісу!

Розділ сьомий

МАНДРІВНИЙ АКТОР СКИДАЄ ПОВ'ЯЗКУ

Нарешті із-за завіси висунулося обличчя, — зоране зморшками, з вибалушеними очима, що виражали чи то радість, чи то смуток, усіяне облатками для запечатування листів, — і виринула височенна незграбна постать П'єро. Скоцюрбившись, наче в нього болів живіт, він ішов навшпиньках, усім своїм виглядом виражаючи страшенний переляк, а його задовгі рукави, що звисали до підлоги, підмітали арену.

Тепер я не зміг би відновити в пам'яті зміст цієї пантоміми. Пам'ятаю тільки, що хоч як намагався П'єро втриматись на ногах, він упав. Він силкувався підвестись, але раз у раз падав. Спотикався об чотири стільці водночас. Падаючи, тяг за собою величезний стіл, винесений на арену. Врешті-решт П'єро гепнув додолу долічерева, перекотився через бар'єр і простягся біля ніг глядачів. Двоє помічників, яких насилу вдалося знайти серед публіки, потягли його за ноги н ледве поставили у вертикальне положення. При кожному падінні він коротко скрикував, щоразу змінюючи топ, і в цих криках бриніли і розпач, і радість. Під кінець, вилізши на складені купою стільці, П'єро беркицьнув з великої висоти, але падав дуже довго, і в залі лунав його безугавний, пронизливий, жалюгідний і водночас переможний зойк, зливаючись з переляканими зойками жінок.

У другій половині пантоміми «бідолашний П'єро, що падав», дістав із рукава ляльку, набиту висівками, й розіграв із нею цілу трагікомічну сценку. Зрештою він примусив ляльку виплювати всі висівки. Потім, жалісливо ридаючи, заходився начиняти її кашею, і саме тоді, коли глядачі, зачаївши дихання й роззявивши роти, прикипіли очима до липкої й розпертої «дочки» сердешного П'єро, він раптом схопив її за руку й пожбурив через голови публіки просто в обличчя Жасменові Делажу; та лялька тільки зачепила його за вухо й гепнулася в черевце пані Піньйо, ковзнувши перед тим по її підборіддю. Пекарка несамовито заверещала, рвучко відкинулась назад, усі її сусіди теж сахнулися, під ними тріснула лава, і пекарка разом з Фернандою, сумовитою вдовою Делаж, та ще десятками з двома глядачів попадали на землю, задерши вгору ноги. В залі здійнявся загальний крик і сміх, почулися оплески, а довготелесий клоун, що лежав горілиць на арені, підвівся і, вклонившись, сказав:

— Пані й панове, ми маємо честь подякувати вам за увагу!

Саме тоді, коли в залі зчинився неймовірний гамір, Великий Мольн, який від самого початку не пустив пари з вуст і, здавалося, стежив за виставою з непослабною цікавістю, раптом зірвався з місця, схопив мене за руку і, мовби неспроможний більше стримувати себе, крикнув:

— Поглянь на мандрівного актора! Поглянь! Нарешті я його впізнав!

І я, навіть не встигши зиркнути на нього, здогадався, в чому річ, наче ця думка давно визріла в мені й тільки вичікувала пагоди, щоб виказати себе. Під олійним ліхтарем біля входу до фургона стояв юпий незнайомець — без пов'язки на голові, в накинутій на плечі пелерині. В тьмяному світлі курного ліхтаря, як свого часу при світлі недопалка свічки в кімнаті Таємничого Маєтку, вималювався тонкий орлиний профіль його безвусого обличчя. Блідий, з напіврозтуленим ротом, він квапливо гортав маленький гарний альбом, либонь, то був кишеньковий атлас. Коли б не рубець, що перетинав скроню й зникав під густою чуприною, то він був би схожий на молодого із Загадкового Маєтку, як мені описав Великий Мольн його портрет.

Тепер стало ясно: він скинув пов'язку навмисне, щоб ми впізнали його. Та коли Великий Мольн схопився з місця й скрикнув, юнак кинув на нас змовницький погляд, сумовито всміхнувся, як усміхався завжди, й знову пішов до фургона.

— А ось той! — збуджено вигукнув Мольн. — Як же я зразу по впізнав його! Це ж бо П'єро, що був на тому святі…

І Мольн почав пробиратися між лавами амфітеатру, простуючи до Ганаша. Але топ уже прибрав поміст, що з'єднував фургон з ареною, один по одному загасив усі чотири ліхтарі, що освітлювали цирк, і ми були змушені, нетерпеливо тупаючи ногами в темряві, йти до виходу разом з юрмою глядачів, що просувалися дуже повільно між паралельними рядами лав.

Коли зрештою Великий Мольн опинився надворі, він кинувся до фургона, стрибнув на підніжку й постукав у двері, але вони були замкнені. Мабуть, і у фургоні,