Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємне джерело

– Прямо так? – перепитав Князевич.

– Звісно, ніхто в пиво не дзюрить, – заспокоїв гостя дільничний. – Але розбавляє Василівна, факт. Це вони так її викривають, аби розуміли. Звичайно, йду в чайну, починаю Василівну виховувати. Вона божиться – нічого не розбавляє, то місцевим пиякам нема чого робити. Звісно, наливає мені на пробу. Можете бути певні – мені дає нерозбавленого. Як у неї виходить – Бог святий знає. Кажу їй: дивись, Василівно, дограєшся…

– Скажіть їй ще: кодекс законів Хаммурапі передбачав смертну кару за розбавлене пиво, – не втримався Ігор.

– Га? – перепитав дільничний, зробивші круглі очі. – Це де такий? Коли?

– У Вавилоні, – заспокоїв Князевич, уже пошкодувавши, що вирішив блиснути ерудицією.

– А, то не страшно, – відразу заспокоївся дільничний. – Василівну не пройме. Значить, її просто попереджаю суворо. Скаржникам потім вставляю: менше треба по чайних сидіти, роботи вдома в кожного повно, а вони напиваються. Це я до чого. – Козуб налив пиво з пляшки в високу гранчасту склянку. – Пляшкове не розбавиш. Тож наші хлопці за ним у сільмазі й полюють. Тонька ж часом домовляється десь із кимось, аби їй закинули кілька ящичків. Ви не думайте – хоч сільський магазин, а плану вимагають, як від міського, ви що! Ось жіночка й крутиться. Давайте, з приїздом і за знайомство.

Для Ігоря все відбувалося так, наче він – не київський слідчий, присланий з’ясовувати, без перебільшення, містичні обставини мало не політичної справи. Він почувався дорогим гостем, котрий приїхав до родичів, однокласників, із якими давно не бачився, чи однокурсників – відзначити ювілей випуску. Замкнутий простір напевне мав свої переваги перед великим містом, де кожен тобі чужий чи незнайомий, де сусід не знає, як звати сусіда з квартири під ним, зрештою – де пиво й кольоровий телевізор купити простіше, хоч так само процес перетворюється мало не на свято.

Склянки дзенькнули.

Князевич випив, утомившись боротися з іншими та з собою.

Горілка входила м’яко, та виявилася незвично міцною для нього, корінного киянина. Очі наповнилися слізьми, і, не бажаючи показати себе слабшим за інших, він швидко почав їсти борщ, зрозумівши заодно – таки давненько не їв гарячого та ситного, справді зголоднів за кілька останніх днів. Інші чоловіки теж заходилися їсти, запиваючи борщ і сало пивом. Козуб знову потягнувся за пляшкою.

– Ти не спішися, Пантелійовичу, – зупинив підполковник. – Тут людям ще працювати. Введи краще товариша капітана в курс справи.

Ігор мимоволі зиркнув на голову. Це не пройшло повз увагу дільничного.

– У нас тут, Ігоре Степановичу, всі свої. Таємниць нема, селяни переймаються. А ще й надто через Юрка. – Він кивнув позад себе, маючи на увазі померлого комсомольського лідера. – Три трупи, такого з війни не було. Село гуде, народ хвилюється.

– Що кажуть? – поцікавився Князевич.

– Не це головне, – включився Палійчук. – Тобто зрозумійте – у нас не важливо, що кажуть. Більше важить те, що думають. А це, товаришу дорогий, різні речі, зовсім різні.

– Говорять одне, думають інше, роблять третє, – кивнув Ігор. – Ситуація не нова, товариші. Так усюди.

– Не всюди, – заперечив підполковник. – Павло Павлович має рацію, капітане. Я попереджав: регіон особливий, місцевість специфічна. Раз ми тут зовсім свої й одне діло робимо, то скажімо: ось тут, – він окреслив рукою коло в повітрі, – народу дай лише привід, будь-який, нехай малесенький, дрібний. І народ наш відразу поставить під сумнів радянську владу як таку. Люди тут радше повірять у Божу кару та побояться її. Виходить, те, що відбувається, оці всі смерті та чутки, для тутешніх людей насамперед шкідливі.

– Чому? – не зрозумів Ігор.

– Бо так ми тихо собі живемо, нікого не чіпаємо, – знову перехопив ініціативу голова. – А так, бачте, міліція зачастила, з Києва присилають, шукають диверсії якоїсь. Воно нам треба? А вам воно треба?

Додати більше не було чого. Поки кожен за столом обмірковував почуте, дільничний таки налив по наступній.

– Як їхали, церкви не побачив, – зауважив Князевич.

– Правильно, бо нема. Була ще років десять тому. Та спочатку капличку, ту, біля джерела, прибрали, прочан порозганяли. Потім церкву розібрали, буквально знесли. Примудрилися якось техніку сюди пригнати, спеціально ж старалися, – пояснив Палійчук.

– Люди як це сприйняли?

– Мовчки. У нас тепер усе мовчки. Та й тоді… Церква є у Величаві, туди й ходять.

– Десять кілометрів?

– Трішки менше. І потім – не буквально ходять, не ногами. Хто ровером, хто на фірах, у кого мотоцикли є, з колясками. По великих святах прямо ціле паломництво.

– Кладете цьому край?

– Що я вдію? Для того лекції проводимо, говорив же. Агітатори, товариство «Знання». Часто тут лишаються. Ми вас, Ігоре Степановичу, до речі, там само поселити плануємо, де всіх. Ви ж, як я розумію, хочете окремо, не на квартиру?

– Такої вказівки не було, – осміхнувся Князевич. – Та мислите правильно, краще окремо. І щоб телефон недалеко.

– Про що ж я кажу! Маємо тут у школі спеціальну кімнату. Ніби для гостей. Такий, гм, одномісний готель. Біля сторожа якраз. Той має ключі від усіх кабінетів, у разі чого можете телефонувати або від директора, або там ще бухгалтерія є. Ну, і на вахті, бухгалтерія з нею на одній лінії, апарати розведені. Вигóди, щоправда, на вулиці…

– Розберуся. – Рука Ігоря потяглася до чарки проти його волі, пальці міцно стиснули скляні боки.

– Правильно. Не розберетеся, то хоч відпочинете. Повітря в нас чисте, вода так само.

– Про воду хто б уже казав.

Князевич пошкодував, що дозволив собі розслабитися й не стриматися. Атмосфера, котра за обідом уже встигла стати дружньою, одним махом зіпсувалася. Взнаки ніхто не подав, лише дільничному нервово смикнулося повіко – Ігор сидів точно навпроти, побачив це. Випили в цілковитій тиші, тепер уже не чаркуючись.

– До того ж, – сухо, вже зовсім іншим тоном, наче доповідаючи, проговорив Козуб, – шкільний сторож, Рогоза Віктор Григорович, може бути і напевне буде вам корисний.

– Чим саме? – Слідчий теж налаштувався на ділову розмову.

– Тіло тієї жінки, Новицької, знайшов саме він. Може, почуєте щось корисне з перших вуст, чого ми тут не почули. – Він наголосив на слові «ми». – Оглядав її лікар наш, точніше – фельдшер, Кудімов Роман Миколайович. Лікарні як такої в селі ж нема, мале дуже. Є у Величаві. Тут аптечно-фельдшерський пункт, так це у нас зветься.

– Медик хоч постійно?

– Знаєте, тут нам, я б сказав, поталанило, – втрутився Палійчук. – Загалом фельдшери чергують, спеціально приїздять із районної поліклініки. А наш Роман Миколайович у Гайвороні одружився. Жінка його в нас у школі, завуч. Переїхав аж із Тернополя, таке теж буває.