Харпер Лі - Іди, вартового постав

єдиним її другом залишився Атикус. Потім додому повернувся доктор Фінч.

Двоє немолодих чоловіків були поруч з нею у найсамотніші й найважчі часи, у тому злобливому пеклі перетворення химерного підлітка на молоду жінку. Атикус відібрав у неї духову рушницю і вручив ключку для гольфа, а доктор Фінч учив її — учив усього, чим найбільше цікавився сам. Джін-Луїза удавала, що приймає умови світу: намагалася пристосуватися до правил поведінки дівчаток-підлітків з гарних родин, виявляла помірний інтерес до вбрання, хлопців, зачісок, пліток і жіночих мрій; але затишно їй було тільки поряд з тими, хто, як вона знала, любив її.

Атикус послав її до жіночого коледжу в Джорджії; коли вона його закінчила, він сказав, що час уже їй починати самостійне життя: чому б не поїхати до Нью-Йорка чи ще кудись. Вона майже образилася, їй здавалося, що її висилають з рідного дому, але з плином часу вона усвідомила всю глибину мудрості Атикуса: він старішав і хотів померти спокійно, знаючи, що донька здатна за себе постояти.

Вона була не сама, за нею стояла найпотужніша моральна сила в її житті — любов батька. Джін-Луїза ніколи не піддавала її сумніву, ніколи не думала про неї, ніколи навіть не розуміла, що перш ніж прийняти якесь важливе рішення, вона несвідомо питала себе: «А як вчинив би Атикус?»; вона не замислювалася, що саме батько допомагав їй рішуче відстоювати свою позицію, коли це було необхідно; що все пристойне й гідне в її характері, було закладене батьком. Вона не усвідомлювала, що боготворить його.

Знала вона тільки те, що їй шкода було однолітків, які лаяли своїх батьків, які чогось їм не додали або щось у них забрали. Їй шкода було немолодих добродійок, які після всебічного аналізу довідувалися, що їхні проблеми — у їхніх сідницях; їй шкода було людей, які називали своїх батьків «мій старий», натякаючи, що ті — вульгарні, нетверезі невдахи, які страшенно розчарували своїх дітей, за що їм немає пробачення.

Вона всіх неймовірно жаліла й почувалася цілком вдоволеною у своєму затишному світі.

10

Джін-Луїза підвелася з садового стільця, на якому сиділа, пішла у куток двору і виблювала увесь свій недільний обід, вчепившись у дротяну загорожу, ту саму, що відділяла сад міс Рейчел від двору Фінчів. Якби Ділл був тут, він перескочив би до неї через огорожу, притулив би її голову собі до грудей, поцілував би, узяв за руку, й удвох вони б вистояли, як завжди, коли вдома траплялася біда. Але Ділла вже давно не було біля неї.

Нудота напалася на неї з подвоєною силою, варто було лише пригадати сцену в судовій залі, але блювати вже не було чим.

«Ліпше б ти плюнув мені в обличчя...»

Може — та ні, точно! — це жахлива помилка. Мозок відмовлявся сприймати те, що бачили очі й чули вуха. Джін-Луїза повернулася на своє місце за столиком і втупилася у калюжку розталого морозива, яке повільно стікало до краю столу. Калюжка розпливалася і розповзалася і крапала — крап-крап-крап — на білу жорству, доки не наповнювалася інша калюжка.

«Це ти зробила. Це так само точно, як і те, що ти тут сидиш».

— Ну що, вже згадали, хто я такий? Овва, та ви перевели все своє морозиво!

Вона підвела голову. Кельнер вистромився з вікна кафе, усього футів за п’ять від неї. Невдовзі він підійшов до неї з вологою ганчіркою. Витираючи стіл, він спитав:

— То як же мене звати?

Румпельштільцхен.

— О, вибачте,— вона уважно поглянула на чоловіка.— Ви з Конінгемів? Через «о»?

Той радісно усміхнувся.

— Майже вгадали. Я з Каннінгемів — через «а». Як це вам вдалося?

— Фамільна схожість. Що спонукало вас вибратися з лісів?

— Мама залишила мені ділянку будівельного лісу, і я її продав. Облаштував тут кафе.

— Котра зараз година?

— Десь пів на п’яту,— відповів містер Каннінгем.

Джін-Луїза підвелася, усміхнулася на прощання і сказала, що ще завітає сюди. Потім пішла вулицею. «Добрі дві години минуле, а я не розумію, на якому я світі. Я така змучена!»

Вона поверталася не центром. Пішла в обхід, шкільним двором, вулицею, обсадженою пекановими горіхами, ще одним шкільним двором, футбольним полем, на якому колись Джемі у запалі гри відібрав м’яч у свого ж товариша по команді. «Я така змучена!»

Александра стояла в дверях. Вона відступила, щоб дати Джін-Луїзі пройти.

— Де ти пропадала? — спитала вона.— Джек телефонував бозна-коли, цікавився, куди ти поділася. Ходила в гості в Отакому Вигляді?

— Я... я не знаю.

— Що означає твоє «я не знаю»? Джін-Луїзо, отямся і поговори по телефону з дядьком.

Джін-Луїза стомлено підійшла до телефону і назвала номер — один-один-дев’ять. Почувся голос доктора Фінча:

— Доктор Фінч.

Вона сказала лагідно:

— Вибач. Побачимося завтра?

— Гаразд,— відповів голос доктора Фінча.

Вона була надто змучена, щоб її розсмішили телефонні манери дядька: його дуже злили всі ці новомодні знаряддя, і він у найкращому разі відповідав однослівно.

Коли вона обернулася, Александра мовила:

— Якась ти квола. Що трапилося?

«Мадам, мій батько жбурнув мене, як рибу на берег, а ви питаєте, що трапилося».

— Шлунок,— відповіла вона.

— Зараз багато таких випадків. Болить?

«Ще й як болить. Пекельно. Так болить, що я не можу витримати».

— Ні, мем. Просто розлад.

— То піди прийми алка-зельтцер.

Джін-Луїза сказала: обов’язково, і тут раптом до Александри дійшло.

— Джін-Луїзо, ти часом не ходила на збори отих усіх чоловіків?

— Ходила, мем.

— Отакої?

— Отакої.

— І де ти сиділа?

— На балконі. Вони мене не бачили. Я дивилася з балкона. Тьотю, коли Генк прийде по мене ввечері, скажіть йому, що я... нездужаю.

— Нездужаєш?

Джін-Луїза вже не могла тут залишатися ні секунди.

— Так, тьотю. Я зроблю те, що робить усяка молода, біла, свіжа, незаймана південка-християнка, коли нездужає.

— І що ж це таке?

— Вона лягає у ліжко.

Джін-Луїза пішла до своєї спочивальні, зачинила двері, розстібнула блузку і змійку на штанях і впала на материне ліжко з кованим узголів’ям, застелене мереживним покривалом. Намацала подушку і підсунула її собі під обличчя. За хвилину вона вже спала.

Якби Джін-Луїза була в змозі думати, вона б, можливо, запобігла тому, що потім сталося,— якби розглянула події цього дня як повторювану історію, стару як світ: розділ, який стосувався її, почався двісті років тому і розігрувався у гоноровому суспільстві, яке не