Остап Дроздів - №1

сильно люмпенізовані. Він — низькорослий чоловік, жилавий, тугий, із глибоко поораним лицем. Було спекотно, але чоловік був у мохеровому светрі на ґудзики з нашитими балоновими елементами на ключицях. Волосся його було дещо скуйовджене. Вона — жіночка в тілі, одягнута в синтетичну блузку з люрексом, чорна спідниця тісно облягала віолончельні стегна. Основна прикмета — неприродний начіс, що нагадував збиту білкову піну, яка, здавалося, поволі всідалася. Відчувалося, що для цих людей похід у театр — знаменна подія, оскільки рівень їхнього адреналіну виплескувався назовні. Добрий гумор межував з ейфорією. Збудження — як у дитини, котра потрапила до Диснейленду.

Було б це нічого, якби на першій чи другій мізан­сцені жіночка з люрексом не потяглася до своєї сумочки вимкнути телефон. Вона довго мружилася, намагаючись прочитати дрібний шрифт. Вона то підводила дисплей до кришталика, то відводила його на рівень витягнутої руки (переднього ряду), аби сфокусувати свій зір на кнопці off. Нарешті телефон було знерухомлено з усним коментарем:

— Ну шо ж такоє-то…

Чоловік сидів спокійно, з чого я припустив, що в цієї пари один телефон на двох. Згодом, в антракті, це підтвердилося, бо чоловік із жінчиного телефона робив дзвінок комусь дуже допитливому, кого цікавили переважно ціни на цигарки та алкоголь.

Тільки-но все заспокоїлось — як жіночка згадала, що в неї приготовані смоктальні цукерки. Вона знову полізла до сумочки (актори на сцені грають спек­такль) — і в третій чи четвертій кишенці таки намацала смоктальні цукерки. Це стало зрозуміло через виразне шелестіння обгортки. Витягнувши три (чому три?) цукерки, жіночка турботливо передала їх своєму супутникові. Він не одразу второпав, чого від нього хочуть у темноті, тож жіночці довелося надавати стусанів ліктем. Чоловік нарешті зрозумів, що не існує футболу без пива, а театру без смоктальних цукерок — і простягнув руку.

Одна цукерка впала під ноги. Він почав нишпорити по підлозі в пошуках смоктальної цукерки. Половина глядацького ряду подумала, що чоловікові стало зле, тому дехто втратив сюжетну лінію п’єси. Увагу було прикуто до згорбленої постаті, якій фатально не вдавалося знайти на підлозі смоктальну цукерку. Пошуки супроводжувалися кректанням, невербальним невдоволенням і зітханням. Нарешті цукерку було знайдено зусиллями глядачів із переднього ряду. Щире й братське «спасібо» пролунало в момент, коли головна героїня мало не знепритомніла під час трагічної сцени.

Потім почалося розгортування смоктальних цукерок. Як на зло, завод-виробник не врахував фактора театральної тиші. Обгортка ніяк не хотіла відриватися від смоктальної цукерки. Проте коли і жінка, і чоловік таки віддерли обгортку, почалася церемонія передавання цих самих шелестливих обгорток назад. Жінка по-домашньому зіжмакала обидві обгортки з характерним звуком, який уже нікого не здивував. І сховала до сумочки. У третю чи четверту кишеньку.

І вони почали смоктати. Синхронно і злагоджено. Наполегливо і ритмічно. Прицмокування в момент перекладання цукерки з однієї щоки в іншу видавало блаженне задоволення від твору Александра Дюми-сина. Далі почалися коментарі на вушко один одному. На фразі служанки Наніни: «Панна Нішетта економить нам 1000 франків на рік» чоловік почав допитуватись у своєї супутниці:

— А сколько ето будет на гривні?

Очевидно, це питання розвеселило не лише мене, тож жіночка з люрексом не втрималася від приглушеного сміху. Чоловік збагнув, що муза гумору відвідала його просто тут і зараз. Він зловив кураж. Фактично кожна поява нового героя супроводжувалася дотепним (на думку жіночки) коментарем чоловіка на вушко. Ім’я Нішетта отримало кілька варіантів влучного римування, найпристойніше з яких — Свєтта. Коли відбулося знайомство Маргарити та Армана Дюваля, чоловік саркастично видав:

— А шо вона вопше в ньом нашла?

Коли ж комічна героїня Прюданс кокетувала з набагато молодшими від себе кавалерами, чоловік неабияк захопився фантазуванням на тему:

— А шо ж вони робити будут с етім шкафом…

А коли Маргариті, яка задихалася, служанка Наніна декілька разів приносила горнятко з ліками, чоловік із непідробною радістю повідомляв:

— Они там себе коньячок дергают. Там влізає 70 грам…

Решти коментарів я не розчув. Але, судячи з траєкторії руху грудей жіночки вверх-вниз, це було неабияк смішно.

Антракт. Вони вирішили вивчити асортимент те­атрального буфету. Повернулися з сухариками. Я завмер в очікуванні другої дії спектаклю.

Захоплені подіями на сцені, чоловік і жінка заповзялися розривати пакетики з сухариками. Як і у випадку зі смоктальними цукерками, завод-виробник занадто відповідально підійшов до запайки верхнього шва. Чоловік вирішив здутий повітрям пакет затиснути між ногами й у такий спосіб дістатися до сухариків. На це він спромігся не зразу. Після двох-трьох сеансів наполегливого шарудіння пролунав специфічний викид повітря. Носи глядачів почав лоскотати запах сухариків, нашпиґованих підсилювачами смаку й ароматизаторами. Слина почала підходити цілому рядові глядачів, оскільки запах сухариків, таких запашних і злегка жирних, почав витісняти враження від спектаклю. Я згадав, що не встиг, як слід, пообідати, і твір Дюми-сина мені видався задовгим. Із насолодою він і вона почали дуже тихо, щоби, боронь, Боже, ніхто не почув, хрумтіти сухариками. Глядачі чули, як з особливою обережністю вони спершу розмочують сухарик у роті, потім акуратно й філіґранно розкусують кожен із них. І так — ціла пачка. З почерговим частуванням один одного.

З такими пригодами п’єса підійшла до останньої, найбільш драматичної частини, де хвора Маргарита готується помирати в розлуці з коханим Арманом Дювалем. Сцена почалася з того, що друг Маргарити на ім’я Гастон веселив смертельно хвору героїню розповідями про те, як гарно він учора погуляв допізна та як сьогодні вранці йому зле. У тексті Дюми-сина навряд чи були слова «похмілля» та «бодун» — одначе саме на цій темі двоє глядачів живописно долучилися до п’єси. Чи не вперше за весь вечір чоловік засміявся, згадуючи, мабуть, свою тяжку голову не в один десяток ранків. Жінка, мабуть, теж мала подібний досвід. Історія їхніх бодунів була настільки розмаїтою, що їхній гарний та ейфорійний настрій тривав навіть до тієї миті, коли приречена Маргарита ридала на сцені:

— Я хочу жити!!! Жити хочу!

Коли я розповідав цю історію моєму товаришу-мізантропу, його постійно щось відволікало. То чайник на кухні засвистів, то sms-ка прийшла, то ще щось. Насправді я здогадувався, що в нього на думці зараз. Точніше, хто.

Павло. Я з ним не знайомий. Поки що. Знаю лише, що мій товариш, як виявилося, для Павла є духівником.

— Але, наскільки я знаю, ти не можеш бути духівником, тому що ти не висвячений священик, а просто світська людина. Хіба нє?

— Все так. Офіційно духівником може бути лише людина