Йо Томас - Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас

І тоді, на коротку мить, усі зрозуміли — Віктор більше не людина. І не джин.
Він — щось нове.

Віктор стояв посеред зали, що стогнала під тиском розбурханої сили. Його тіло ще диміло жаром, по шкірі гуляли живі вогняні руни, а очі світилися так, ніби крізь них виглядала сама прірва. Але в цю мить він уже не був втраченим. У ньому жила воля.

Гражина, хоч і тремтіла від слабкості, витягла зі свого спорядження чорний уламок — шматок древнього каменю, якого вона вже торкалась. Його поверхню вкривали символи, що мінялись під світлом джинського вогню.

— Це останнє, що я можу дати тобі... — прошепотіла вона й простягнула уламок Віктору.

Він узяв камінь у розпечену долоню. Й одразу камінь почав плавитись — мов віск у печі. Віктор, навіть не кліпнувши, опустив погляд на розколину в скелі, яку ще досі тримала Аш-Зіра. Та вже знесилилась: її руки тремтіли, лезо хопеша впало додолу. Зал шепотів тріщинами, кричав у повітрі — крихке стримування Шаар'джара добігало кінця.

Віктор ступив до тріщини. Жар із його руки рікою стікав з розплавленого каменю, й він, немов стародавній муляр, почав замуровувати тріщину, втискати туди розпечену масу. Камінь не просто затягував щілину — він жив. Він обплітав рану землі, співав беззвучно, мертвим голосом тисяч проклять і обітниць. Сила, яку він вкладав, не була людською.

Тріщина стишилась. Гул зупинився. Камінь застиг — чорний, гладкий, мов скляне око, з єдиним знаком, що лишився на ньому: старовинним символом вічного сторожа.

Віктор відступив на крок, обпалений, виснажений, але ще стояв. Зал мовчав.

Аш-Зіра, на колінах, опустила голову перед ним.

— Ти закінчив те, чого не могли ми. І зробив це... Але тепер ти — не людина. Ти в’язень вартової сили. Вибір був зроблений. І ціна — прийнята…

Тиша. І лише вдалині — стогін скелі, як зітхання сплячого чудовиська, знову загнаного в безодню.

Каміння ще парувало, коли тиша прорвалася розпачем — риданням Белли. Вона впала на коліна поруч із Віктором, що ще палав жаром, мов у ньому й досі тліла зірка. В її голосі не було слабкості, лише надлом:

— Я тебе не покину… не віддам тебе цьому... не дам стати лише сторожею без душі…

Аш-Зіра, спостерігаючи з тіні, підійшла ближче. В її очах не було тріумфу. Тільки прийняття.

— Кожному — своя доля, жінко, — мовила вона тихо. — Я — вартова. І мій час завершився. Візьми це…

Вона витягнула один із своїх хопешів — важкий, мов частина її самої, і простягнула його Беллі.

— Якщо вб'єш мене, ти станеш другою. Другою Вартовою. Збережи цей світ, коли я піду.

Белла підняла зброю. Вона тремтіла, не від страху — від обурення долею. Від болю.

— Ти хочеш, щоб я стала чудовиськом, аби зберегти його?

Аш-Зіра кивнула. І опустила руки. Вона не захищалась. Лишень дивилася просто у вічі — без страху, без жалю.

— Ти вже є нею. Ти — єдина, хто бачить усе серцем…

Змах Хопеша був чистим. Мов останній поцілунок — точний і прощальний. Аш-Зіра впала мовчки, а з її тіла вирвалося полум’я — блакитне, чисте, що закружляло навколо Белли. І вона… змінилася.

Її шкіра стала мідяною. Її волосся затанцювало у власному вітрі. На її чолі проступив знак древніх джинів. Белла вже не плакала. Тепер у ній була інша глибина.

Віктор — стояв поруч. Вони — пара. Тепер обидва — титани, нові джини, нові вартові.

Юліан, Нік і Гражина відступили. Перед ними ці двоє вклякли перед прірвою, з якої ще віяло жаром прокляття. Потім Віктор і Белла стали біля розколини, поклали руки на холодне каміння, і земля здригнулась — прохід почав затягуватись, мов шрами на загоєному серці.

Останнє, що побачила Гражина перед тим, як світло зникло, — це очі Белли. В них було все: кохання, прощання, і сила, що бере на себе прокляття.

Вихід замкнувся каменем. Повітря стало іншим. Світ мов притих.

Гражина опустилась на коліна й розплакалась.
Вона здригалась не від страху — від порожнечі, яка залишилася всередині.

— Вони лишились там… заради нас…

Юліан мовчки поклав руку їй на плече.
Нік опустив очі.

Світ було врятовано.
Але ціною, що болить, як клеймо.

                                                                 ------------------------

Над Вижницею стояв червневий світанок — мов тихе прощення після бурі. Тепле, майже нерухоме повітря ледь тремтіло над мокрою від роси землею. Пташки ще не співали — наче знали, що в тиші сьогодні звучить щось важливіше за їхній спів.

Гражина повернулася до барнхаусу сама.

Авто приглушено зупинилося перед чорним скандинавським будинком. Світло повільно розливалося по фасаду, що колись здавався таким надійним, мов скеля серед шторму. Тепер же — мов порожній панцир.

Вона вийшла з машини і довго стояла біля дверей, ніби не могла змусити себе зайти.
Її долоня лежала на дверній ручці — нерішуче, мов рука дитини, що торкається портрета батька. Зрештою, натиснула. Скрип деревини відізвався в грудях.

Усередині — тиша. Глибока, як дно колодязя, в який вони тоді спустилися.

Гражина пройшла до спальні. Там, де Віктор колись сидів на краю ліжка, де Белла виходила з душу, скидаючи з плечей краплі, — там усе залишилось на місці. Подушка злегкою вм'ятиною, плед акуратно згорнутий. Ніби вони щойно вийшли… Але вже ніколи не повернуться.

Гражина провела пальцями по постілі.

— Ви мали жити довго… ви мали старіти поруч…

Вона сіла на край ліжка і обійняла себе за плечі — так, як обіймав Віктор, коли вона ламалась. Як Белла усміхалася тоді, коли на світі не залишалось нічого хорошого — лише віра в щось вище за страх.

Вітер залетів у вікно і зрушив легку фіранку. Вона торкнулась її щоки, як колись рука Белли.
Сльоза скотилась і впала на дерев’яну підлогу. Потім ще одна. І ще.