Ентоні Дорр - Все те незриме світло

те, чого нема, і долею всіх і всього, що вона коли-небудь знала. Однак її шлунок повний, у її жилах теплим золотом тече кров, а там, у розчахнутому вікні, за стінами, розбиваються океанські хвилі, і її від них відділяє лише якась кам’яна стіна — краєчок Бретані, найдальше підвіконня Франції. Може, німці й наближаються невблаганно, мов лава, але Марі-Лор провалюється в щось, схоже на сон або ж спогад про нього: їй шість чи сім років, вона недавно осліпла, батько сидить на стільці біля її ліжка, обстругуючи якийсь крихітний шматочок дерева, димлячи сигаретою, і на сотні тисяч дахів і димарів Парижа опускається вечір. Стіни навколо неї зникають, і стеля теж, усе місто зникає в тумані, й нарешті сон накриває її, мов тінь.

Тебе призивають

Усім дітям хочеться послухати Вернерові розповіді. Як проходили іспити, що вам доводилося робити, розкажи нам усе. Наймолодші діти смикають його за рукави, найстарші — ставляться з повагою. Цей біловолосий мрійник зумів вибратися із сажі.

— Сказали, що візьмуть лише двох із моєї вікової групи. Ну, може, трьох.

Він відчуває, з якою напруженою увагою його слухає Юта за дальнім кінцем столу. За решту тих грошей, що йому заплатив гер Зідлер, він купив «народний радіоприймач» за тридцять чотири марки вісімдесят: дволампове, малопотужне радіо, навіть дешевше за державні приймачі, які він ремонтував у сусідських будинках. Він ловить тільки довгохвильові загальнонімецькі передачі. Більше нічого. Нічого іноземного.

Зраділі, діти пищать, коли він його показує. Юта не виявляє зацікавлення.

Мартін Саксе цікавиться:

— З математики багато питали?

— А сир давали? А торт?

— А вам дозволяли постріляти з гвинтівок?

— Ви каталися в танках? Закладаюся, що каталися.

— Я не міг відповісти на половину запитань, — каже Вернер. — Мене точно не візьмуть.

Однак його беруть. Через п’ять днів після його повернення з Ессена поштар приносить у сиротинець листа для нього. На хрусткому конверті — орел і хрест. Без марки. Наче послання від Бога.

Фрау Елена займається пранням. Менші хлопчики тісняться навколо нового радіо — слухають півгодинну передачу під назвою «Дитячий клуб». Юта й Клодія Фостер повели трьох молодших дівчаток подивитися лялькову виставу на ринку; відтоді, як Вернер повернувся, Юта перекинулася з ним лиш кількома словами.

У листі написано: «Тебе призивають». Вернер має з’явитися до націонал-політичного навчального закладу номер шість у Шульпфорті. Він стоїть у залі сиротинцю, намагаючись це усвідомити. Потріскані стіни, обвисла стеля, дві лавки, на яких змінялися покоління сиріт, скільки шахти плодили безбатченків. А він знайшов звідси вихід.

Шульпфорта. Крихітна крапочка на мапі біля Наумбурга, у Саксонії. За триста з гаком кілометрів на схід. Лише в найсміливіших мріях він дозволяв собі сподіватися, що колись поїде так далеко. Він зачудовано несе аркуш паперу на вулицю, де фрау Елена виварює простирадла серед клубів пари.

Вона перечитує листа кілька разів.

— У нас немає чим платити.

— Так нам і не треба.

— Далеко?

— П’ять годин потягом. Квиток уже куплений.

— Коли?

— За два тижні.

Фрау Елена: пасма волосся прилипли до щік, під очима — червоні кола, на ніздрях — рожеві обідки. Тоненький хрестик на мокрій шиї. Чи пишається вона ним? Вона тре очі й неуважливо киває.

— Вони радітимуть.

Вона віддає йому листа й звертає погляд на вулицю з густими рядами мотузок для випраного й відер із вугіллям.

— Хто, фрау?

— Усі. Сусіди. — Вона сміється неочікувано різким сміхом. — Такі люди, як той віце-міністр. Той, що забрав у тебе книжку.

— Але не Юта.

— Ні, не Юта.

Вернер подумки проказує аргументи, які викладе своїй сестрі. «Pflicht. Це означає «обов’язок». Повинність. Кожен німець має виконувати своє призначення. Узувай чоботи і йди на роботу. Ein Volk, ein Reich, ein Führer.[27] У нас у всіх свої ролі, сестричко». Але перш ніж дівчата повертаються, новина про те, що його взяли, шириться кварталом. Один за одним приходять сусіди, захоплено вигукують і кивають. Дружини шахтарів приносять свинячі ніжки й сир; гості передають один одному Вернерів лист; ті, хто вміють читати, читають його вголос тим, хто не вміє, і, повернувшись додому, Юта виявляє в сиротинці веселий натовп. Близнята — Ганна й Сусанна Герліц — бігають навколо дивана, переповнені радістю, шестирічний Рольф Гупфаєр співає:

— Підведіться! Підведіться! Славте Батьківщину!

І до нього приєднуються ще кілька дітей. Вернер не бачить, як фрау Елена говорить із Ютою в кутку кімнати, не бачить, як Юта біжить нагору.

Вона не спускається вечеряти після дзвінка. Фрау Елена просить Ганну Герліц проказати молитву й обіцяє Вернерові, що поговорить із Ютою, що він має залишатися тут, унизу, бо всі ці люди прийшли заради нього. Щокілька подихів у нього в голові спалахують слова: «Тебе призивають». Із кожною хвилиною спливає час, що залишається йому в цьому домі. У цьому житті.

Після вечері малий Зіґфрід Фішер, якому щонайбільше п’ять, обходить стіл, смикає Вернера за рукав і дає йому фотографію, вирвану з газети. На ній шість бомбардувальників пливуть над кряжем із хмар. Відблиски сонця завмерли на фюзеляжах. Вітер відкидає назад хвости шарфів на шиях у пілотів.

— Ти їм там покажеш, правда?

Його обличчя палає вірою; здається, він підводить риску під усім тим часом, який Вернер провів у сиротинці, сподіваючись на щось більше.

— Покажу, — відповідає Вернер. Погляд кожної дитини прикутий до нього. — Обов’язково покажу.

Occuper[28]

Марі-Лор будить церковний передзвін: два, три, чотири, п’ять. Слабкий запах плісняви. Старезні пухові подушки, зовсім продавлені. Шовкові шпалери на стіні за горбкуватим ліжком, на якому вона сидить. Розкинувши обидві руки, вона, ще трохи, й торкнеться стін кімнати.

Затихає луна від дзвонів. Вона проспала майже увесь день. Що це за стишений гул? Натовп? Чи це й досі море?

Вона торкається ногами підлоги. Мозолі на її п’ятах пульсують. Де її ціпок? Вона човгає, щоб ненароком не забити об щось гомілку. За шторами — вікно, зависоко для неї. Навпроти вікна вона знаходить шафу, шухляди якої відчиняються лише наполовину, а далі упираються в ліжко.

Яка тут погода! Її відчуваєш на дотик.

Вона напомацки виходить у двері. Куди? У коридор? Тут гул слабшає, стає легеньким журкотом.

— Агов!

Тихо. А тоді, поспішаючи з самого низу, у важких черевиках мадам Манек піднімається вузькими, звивистими сходами, її хрипке дихання все ближче, третій поверх, четвертий — скільки ж їх у цьому будинку?

— Мадемуазель? — Мадам бере її за руку, веде назад у спальню, в якій вона прокинулася, й садить на краєчок ліжка. — Тобі треба в туалет? Напевно, треба, а тоді скупаєшся. Ти чудово спала, твій батько в місті, пішов спробувати надіслати телеграму, однак я його запевнила, що це таке ж плідне заняття,