Олена Бачинська - Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

що є логічним, з огляду на послаблення конфронтації між Вільно й Кіркором у 1513—1515 рр. Успіх перших двох спільних воєнних акцій призвів до того, що наприкінці весни 1515 р. царевич Апл-Герей намагався організувати третю спробу, проте невдало. 1521 р. відбувся новий спільний похід військ Литовської і Кримської держав.

Щоправда, історії також відомий випадок спільних дій українців і татар не на державному, а на місцевому, неофіційному рівні. Такий факт зафіксований Сигізмундом Герберштейном під 1526 р., коли Остафій Дашкович «провів у Московію деяких татар, одягнутих в литовський одяг...» Татари, набравши полон, відступили до ВКЛ, переслідувані московськими вояками. Коли останні «поверталися... зі здобиччю, Остафій, (вийшовши) із засідки, оточив їх і перебив усіх до єдиного».

Збройні сили на українських землях ВКЛ, як, утім, і по всій державі, можна розділити на постійні й непостійні. До першої категорії належать слуги урядників (воєвод, старост, намісників-державців), сторожа і, з початку XVI ст., — жовнірські роти. Воєнна система Литовської держави передбачала, що кожен, хто ставав на чолі будь-якої адміністративно-територіальної одиниці, обов’язково повинен був утримувати за рахунок місцевих прибутків відповідний військовий контингент, так званих служебників або слуг. Чисельність цього загону спеціально не визначалася, але мала відповідати вимогам місцевої оборони. Наприклад, 1507 р. під час призначення Юрія Михайловича Монтовтовича воєводою Київським було вказано, що «він має, на тому замку нашому українному мешкаючи, не малую суму слуг ховати к службі нашій...» Тому король на утримання виділив воєводі плату з київських корчем, київське мито (крім аргіша) і «половину плати нашої з корчми Черкаської...».

Отже, можна констатувати, що в перші чотири десятиріччя XVI ст. основною воєнною силою, яка захищала українські землі ВКЛ від нападів степовиків, були місцеві загони шляхти, міщан і козаків. Розташування на Київщині, Волині й Поділлі найманих військ мало періодичний характер, а їх незначна чисельність не відповідала потребам часу. Несення сторожової служби покладалося на різні стани українського населення. Головними недоліками цього була слабка координація дій сторожових постів і сезонний характер польової сторожі. Що ж до якості вояків, то найкращу характеристику їм дав Михалон Литвин: «(Мешканці Київщини) за короткий час стають такими сильними, що можуть кулаком валити ведмедів і зубрів. Звикнувши до життєвих негараздів, вони стають досить відважними. Тому там дуже легко набрати багато добрих вояків».

Українське козацтво наприкінці XV — у першій половині XVI ст.

Перші згадки українських козаків стосуються початку 90-х рр. XV ст. Мова йде про згадування козацького імені в офіційних документах тієї доби. Хоча це скоріше є фактом, що наздоганяє вже наявне явище. Адже ще за 1489 р. існує принаймні дві згадки в джерелах, які можна пов’язати з козаччиною. По-перше, у хроніці М, Бєльського описано, як козаки вказували шлях і служили розвідниками польсько-литовському війську під час виправи останнього на татар. І по-друге, приблизно у 1488 — на початку 1489 р. у районі Гаванської переправи «пана Юр’єві люди (київського воєводи) Пацевича» напали на московський купецький караван, що повертався з Криму. Щоправда, в другому випадку слово «козак» не згадується. Але місце і сам характер подій відповідають пізнішим козацьким нападам.

У 1492 р. кияни і черкасці на нижньому Дніпрі захопили татарське судно і пограбували підданих кримського хана. Великий литовський князь Олександр Ягеллончик звинувачив у цьому саме козаків. Наступного року вже хан називає нападників на московського посла Суботу «козаками з Черкас». По суті, обидві вищезазначені згадки є лише вершиною айсберга, який уособлює козаччину, що стрімко розвивалася. У грудні 1499 р. хан Менглі-Герей І скаржився московському володарю Івану III на підданих Литви, які регулярно на човнах нападають на околиці Очакова і «багато лиха чинять», а також безмитно беруть сіль.

Підтвердження цього знаходимо в уставній грамоті київським міщанам. У ній оподаткуванню козаків, що займаються «уходництвом» (уходницькими промислами на пониззі Дніпра), вже присвячено окремі пункти. До того ж у цьому документі зазначено, що міщани мають повідомляти місцеву владу про тих купців і козаків, які зупинились у них на подвір’ї «згідно давнього звичаю». Отже, козаки є вже постійно присутніми принаймні на Київщині.

Від початку XVI ст. маємо цілу низку повідомлень про українське козацтво. 1500 р. черкаські і київські козаки влаштували засідку московському послу, але невдало. Взимку 1502—1503 рр. вони на човнах перекрили дніпровські переправи і погромили кримське посольство. Ймовірно, саме після цих подій київському ключнику Семену Полозовичу король наказав зробити обшук серед козацтва. Щоправда, згідно з документом, Семен Полозович просто забрав на місто, відповідно до закону (за законом, речі померлого, у випадку відсутності родичів, «приходять на намісника Черкаського») речі померлого козака. Цікаво, що частину отриманого Полозович роздав слугам «на однорядки» (уніформу. — Авт.), а вже коштовні каміння і перлини віддав особисто королю. Останні події цікаві тим, що вперше дізнаємося про конкретні імена козаків, а також їхню службу в почтах прикордонних урядників, у цьому випадку — самого київського воєводи князя Дмитра Путятича.

Улітку 1504 р. козаки знову на дніпровській переправі напали на турецьких купців і кримське посольство. Литовський правитель наказав черкаському наміснику спіймати нападників. Для цього останній буцімто навіть по полях їх розшукував і когось таки упіймав. Але, як показують події 1507 р., цей трус був усього лише фарсом, оскільки козаки перебувають у Черкасах і поводяться щодо хана досить нахабно. За скаргою Менглі-Гірея І від нього втік слуга. Коли ханський посол побачив утікача в Черкасах, то спробував заарештувати його. Але останнього захистили місцеві козаки. Весною і літом 1510 р. козаки часто з’являються в околицях новозбудованої кримської фортеці Іслам і, за словами хана, чинять великі «шкоди». Найголоснішою акцією козацтва стало захоплення табуна в 150 коней. Причому, як зазначав кримський правитель, табун відвели до Черкас.

Напевно, були й інші козацькі напади, повідомлення про які через брак джерел не дійшли до нас. Наслідком козацької активності став план Менглі-Гірея І щодо перебудови Очаківської фортеці, перегородження Дніпра ланцюгами і засипання річки Ярими, що обтікає острів Товань, лісом і камінням. Згідно з документом, козаки по цій малій річці непомітно обходили татарські міста. Щоправда, невідомо, чи намагався хан втілити в життя цей оборонний проект. Скоріше за все — ні, оскільки на майбутнє десятиліття припадає спад козацької активності, пов’язаний, напевно, з повстанням М. Глинського і двома литовсько-московськими війнами, що відвернуло увагу активного до військових заходів населення.

Вже в перші два десятиліття козацької діяльності, принаймні відомої на сьогодні, вимальовується основний напрямок походів українських козаків — нижня течія Дніпра й Південного Бугу.