Олександр Юрійович Есаулов - Таємниця Великого Сканера, Олександр Юрійович Есаулов

Драйв знизав плечима.

— Якщо відверто, не знаю.

— Ось тобі й маєш... — здивувався професор, — стільки років сидиш тут, і не поцікавився таким простим питанням? Як же ви збиралися виводити станцію з ладу, якщо не знаєте, на чому вона працює?

Драйв ніяково посміхнувся.

— Та якось потреби не було. Однаково туди не добратися.

— Над цим я подумаю, а тобі перше завдання: довідатися, від якої енергії працює електростанція.

— Добре, шановний Сидироме. Я постараюся.

На тім і розійшлися. Професор заквапився назад до свого бараку. Біля входу на нього чекала Флоппі Ді. Вона розповіла, куди пішли Рикпет із Васлою і де на них треба чекати.

— А де Шаната? — поцікавився Сидиром.

— Вона з інформою, у бараці.

— Ану ж бо поклич її, будь ласка.

Флоппі Ді мовчки кивнула й зникла в бараці. Шаната дуже стомилася за цей довгий і важкий день. Вона зовсім уже засинала на одній подушці з інформою, коли Флоппі посмикала її за плече:

— Шанато, тебе просить вийти професор.

— Не спиться йому... — пробурчала та, але підвелася, накинула одяг і напівсонна подалася до виходу.

Професор, побачивши, що Шаната ледь пересуває ноги від утоми і практично на ходу засинає, в душі пожалів її.

— Стомилася? — співчутливо запитав він.

— Не те слово, — тяжко зітхнула дівчина.

— Шанато, мені потрібна відповідь тільки на одне запитання.

— Яке? — вона заплющила очі, засинаючи на ходу.

— Наскільки людському організмові небезпечна магнітна зброя?

Шаната заснула стоячи, коліна в неї підігнулись, і вона впала б на підлогу, якби професор не підхопив.

— Ні наскільки... — пробурмотіла вона й цього разу заснула так міцно, що ніякими зусиллями розбудити її не вдалося.

Професор стояв на порозі бараку, тримаючи в обіймах сонну дівчинку: дурнуватішої картини й не придумаєш!

— Шанато... Шанаточко... — Професор поляпав дівчинку по щоці, але в тієї навіть вії не здригнулися, так міцно вона спала.

З-за рогу вийшов патруль. Заражені помітили дивну парочку на порозі бараку. Краєчком ока і професор побачив патруль — серце в нього зупинилося з переляку. Якби Шаната по-справжньому жила в бараці, нічого страшного не було б, але вона ж бо там не жила й не значилася. Вона взагалі ніде не значилася...

* * *

— Хто ти такий і звідки взявся? — прогудів усміхнений Флеш. — Чого б це поліцейському гнатися за тобою?

— А ти хто такий? — і собі поцікавився Кадим.

— Мене звуть Флешем. — Той простяг Кадимові могутню руку.

— А мене Кадимом.

— То чим же ти не сподобався поліцейському?

Кадим знизав плечима.

— Та хто його знає? Не сподобалося йому, що я гаплик цей дурнуватий саме так і назвав: дурнуватим.

— Ти що, з неба впав, — здивувався Флеш, — хіба можна гаплик так називати? Миттю до буцегарні потрапиш! Гаплик же на заводах Великого Сканера виготовляється!

— Великого Сканера? А це що за один?

— Е-е, хлопче, то ти, я бачу, й справді з неба!

— А звідки ти знаєш?

Флеш затнувся, перестав усміхатися й серйозно глянув на Кадима:

— Ти сказав це зараз таким тоном, начебто дійсно звалився з неба.

Вони дивилися один на одного. Флеш, на півтори голови вищий за Кадима, розглядав його згори вниз, із подивом, але приязно. Кадим відповідав йому поглядом знизу вгору, задерикуватим і навіть трішки нахабним.

— А може, я й справді з неба?

— Годі тобі дурню молоти... Скажеш таке... З неба впав...

— Не хочеш — не вір, а ось хто ти такий? і чому допоміг мені від поліцейських сховатися?

— Ну... Бачиш, у мене з ними свої рахунки.

Флеш обережно визирнув за двері. Свистки заливалися десь дуже далеко.

— Поліція далеко, можеш іти. Тільки...

— А мені нема куди йти, — перебив його Кадим.

— Це як? — не зрозумів Флеш.

— Ну як-як... Я ж тобі сказав: я з неба впав. Думаєш, жартую?

Усмішка сповзла з обличчя здорованя.

— Ти не жартуєш?

— Ти ж реаліт? — запитав Кадим навпростець.

— Ну... — розгубився Флеш.

— Реаліт... Я ж бачу. У тебе очі живі, а в тих — як у мороженої риби... Тому скажу тобі чесно: я без жартів прибув звідтіля, — Кадим показав великим пальцем у небо, — і не просто прибув, а щоб урятувати своїх друзів, які в свою чергу хотіли порятувати вас.

Флеш голосно ковтнув. Було від чого розгубитися! Оце так: прийшов глюк і заявляє, що він прибулець із неба!

— Брешеш, мабуть? Чим доведеш?

— Нічим. Був би Дроник тут, він би довів за одну хвилину, а ось я не можу. Прибулець, і край!

— Маячня якась... — остаточно розгубився Флеш, але двері зачинив і клацнув замком. — Добре, пішли в дім.

Розділ 13

Отже, Брейк — зрадник! Важко було звикнути до цієї думки, але факт залишався фактом. Тепер Дронику слід було обміркувати, що робити далі. Як рятувати від неминучого розгрому лабораторію, якщо Брейку стане відомо про розкриття його ганебної таємниці? А те, що його таємницю необхідно розкрити, Дроник не сумнівався ані хвилини. Яка користь від того, що вчені сидять вечорами біля мікроскопів і шукають те, чого в принесених Брейком зразках нема й бути не може! Треба переховати кудись і вчених, і устаткування, але куди? Дроник і так чужий у цьому місті. Та що там у місті — він чужий на цій планеті! На кого можна спертися? Кому довіритися? Хто допоможе?

У королівського блазня голова йшла обертом.

«Добре, — сказав він сам собі, — в першу чергу, треба заспокоїтися».

Він підвівся з лави, на яку впав був у розпачі, й повільно побрів уздовж вулиці, обмірковуючи ситуацію. Перші хвилини після приголомшливого відкриття минули, й до нього повернулася здатність міркувати спокійно та логічно.

«Спочатку треба врятувати вчених. Тут складність у тім, що вони мусять повірити в зрадництво Брейка. їм слід терміново поміняти житло й прізвища. По-друге, врятувати устаткування».

Діставати його, як пам’ятав Дроник з розповідей учених, справа складна і небезпечна.

«Довіритися Асус? — міркував він. — Хоч вона й подруга Брейка, але може й не знати, що він зрадник. Ні, краще все-таки поговорити з В’ю Соник. В’ю проста дівчина, з Брейком