Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

5.3

 

– Ще трохи… Зараз добіжить… Потерпи, гаразд? – пробурмотіла чаклунка і, припинивши скреготати невідомо чим, низько схилилася над столом. Я сподівалась, це стіл для операцій, а не тортур. Її ніс майже ткнувся в дошки, але вона, поглинена тим, що відбувається, цього не помічала. – Зараз… Зараз… О! Готово. – Мела різко випросталася. – Спробуй-но встати, – в її начебто спокійному голосі чулася шалена напруга.

– Нарешті. – Тонкі пальці Артана розтиснулися, він перейшов до передньої частини столу і демонстративно витер долоні об пошарпаний плащ.

Я хотіла сказати, що в будь-якому разі вдячна, і що якби він не був таким пихатим дурником, його цілком могли б вважати привабливим. Зростом баронського синка Творець не обділив, випещена фізіономія з тонкими (до пари Ів, чесне слово) рисами була пристойна, жовті (ну добре, визнаю – золотисті) кучерики, що вибивалися з-під поношеної хутряної шапки, теж зараховувалися дівчатами до достоїнств, ну а фізична слабкість серед шляхтичів пороком не вважалася.

На щастя, здоровий глузд, досі посунутий на задній план страхом за життя і полегшенням від того, що все обійшлося, повернувся до мене, перш ніж я встигла покрити себе вічною ганьбою.

Зневажливо відмахнутися від простягнутої руки Мели було легко, спертися на лікоть і сяк-так сісти – неймовірно важко. Здавалося, кінцівки щільно набиті ватою, яка намагається зігнутися в найнесподіваніших місцях, окрім суглобів. У горлі дерло, пальці не відчували нічого, крім холоду столу, серце повільно стукало у вухах, голова хотіла вибухнути, а шлунок, схоже, перетворився на живу істоту і жував мене зсередини.

Три пари очей невідривно стежили за кожним моїм рухом, немов я була рідкісною комашкою в скляній коробці. Плямка-демон випарувався, якщо він взагалі існував, а не був породженням уяви.

– Що це? – Дві намальовані крейдою криві лінії петляли навколо столу, хаотично перехрещуючись і розходячись. Частина з них відбилась на рукаві сорочки, коли я намагалася встати, частина «прикрашала» спідницю. – Вирішили скоротати час за малюванням? А руки тремтіли через переживання за мене? – Я не впізнавала себе, таку постійно обережну і неконфліктну, але стримати потік уїдливості не виходило. – І що, кольорової крейди не знайшлося? То вуглиною б додали візерунку різноманітності.

– Ой, Тає, ти навіть не уявляєш, як ми злякались, коли тебе спочатку жбурнуло вперед, потім відкинуло назад, потім закинуло знову вперед, – схвильований голосок Ів нагадав мені, де я і з ким, хоча зрозуміти щось із її швидкої мови було складно. – Я тобі одразу амулети від кровотечі повісила. – Вона вказала на мою шию, де серед дешевих оберегів (яка міщанка обійдеться без такої мішури?) виднілися кілька товстих червоних шнурків з дерев’яними намистинами. – Мела каже, тобі ключицю розтрощило, і руку в кількох місцях, і, ймовірно, щось усередині… Вона витратила весь наш срібний пил на швидке заклинання проти болю. – Це звучало як звинувачення, проте я стримала різкі слова і, між іншим, правильно вчинила, оскільки тирада на цьому не закінчилася. – Ти ж розумієш, так? Чим складніший малюнок закляття, тим менше потрібно магії, щоб воно запрацювало, і навпаки. Тобі буде погано кілька днів, але ми так злякалися! Ну не можна було інакше, зрозумій! – Ів майже благала.

Я розгублено кивнула. Вона хотіла вибачитися за те, що вони завадили мені померти і з переляку витратили всі припасені на чорний день «ліки» на одну понівечену мене?

На очі навернулися сльози. Ні, не подяки – обурення! Ці люди зібралися грабувати Тавенну? Та світ зжере їх, перш ніж вони увійдуть у місто!

– Збирайтеся, – Мела перервала сестру і почала діловито стирати рукавом малюнок зі столу. – У нас не так багато часу, поки тутешні розберуть нас на кісточки і зрозуміють, що в нашій історії сходяться не всі кінці.

Щось м’яке і важке вдарило мене в груди, ледь не зіштовхнувши на підлогу.

Подушка. Та сама подушка з пришитими до боків широкими стрічками, завдяки якій мені вдавалося підтримувати образ незграбної товстунки. Я здавлено вилаялась, адресуючись чи то вельможному голодранцю, що її кинув, чи тавеннському чистильникові, через якого вона стала брудною як ганчірка.

– Прив’язуй, – майже миролюбно промовив нащадок баронського сімейства. – Ця штука врятувала тобі життя. Я починаю думати, що твоє безумство буває корисним.

– Е?..

– Якби не черево з пір’я, твої ребра напевно проткнули б усе, до чого дотяглися б, – сухо повідомив він. – Це дивно… У Борсуках Мела була єдиною чаклункою протягом століття, і її боялися більше ніж нашого демона, але ця магія не йде в жодне порівняння з тими нешкідливими фокусами, якими вона лякала злодіїв.

Я здригнулася, зрозумівши: недавні події настільки вразили Артана, що він розмовляє зі мною майже як з людиною. Отже, у Ів не просто так трусилися руки, коли вона притримувала мене в колі заклинання. До речі, якого саме?

– Тає, час, – уривчасто скомандувала Мела, що вже встигла закинути сумки на спину і вчепитися в лікоть сестри іншою рукою. – Просто натягни на подушку сорочку і притримай її руками. Головне, швидше виїхати.

Родовитий хам накинув мені на плечі мою ж ковдру-плащ, схопив останню сумку (очевидно, та належала йому) і підштовхнув мене до виходу.

– Гей-гей-гей, – запротестувала я, не знайшовши серед речей дечого, що належало мені. – А мій мішечок! Де він?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍