Ілларіон Павлюк - Танець недоумка

Я ступив до неї.

— Обережно!!! — гаркнула Ірма, показуючи мені під ноги на одну із лілових пелюсток. — Наступиш — дуже здивуєшся.

Я старанно обійшов пелюстки й узяв з її рук пакет. Там було десь з літр якогось найлегшого, дуже дрібного пилку.

— Звалюємо! — скомандувала Ірма, і ми повернулися до всюдихода.

Він був чорний, зовсім матовий і дрібний, як пудра. Як пил. Але порошини все ж мали форму й були не круглі, а витягнуті. Ірма й капрал зняли шоломи й узялися розсипати пилок по невеличких пакетиках. Якоїсь миті Ірма обережно встромила мізинець у великий пакет і дістала крихітну дрібку на самісінькому кінці нігтя. Нахилившись, вона шумна втягнула чорний пилок носом. Завмерла. Потім різко випросталася, закинувши голову, і глибоко вдихнула.

— Хух! — вигукнула вона. — Лейтенанте, ти маєш зацінити!

І простягнула пакет мені.

— Е ні, друзі… — я невпевнено подивився на Ірму. — Мені якось не хочеться… Це наркотик?

— Це життя, лейтенанте! — всміхнувся капрал. — Візьми дрібку! Мізинцем!

— Давай, не сци, — підбадьорила Ірма.

— Ви взагалі притомні — пхати собі в ніс інопланетну гидоту?!

— А казала «свій», — розчаровано гмикнув Окамура.

Ірма взяла пакет і з фантастичною спритністю залізла на двометровий всюдихід — одним невловним рухом. Умостившись, вона взялася й далі незворушно розфасовувати пилок — навіть подиху не збила. Подумав, що вона, мабуть, колись була гімнасткою абощо. Капрал перехопив мій погляд.

— Зацінив?

— Таки-так… — кивнув я. — Непогано для того, хто на чомусь сидить…

Капрал гигикнув. Ірма поблажливо всміхнулася.

— Ти подумав, що я наркодилер, так?

Правду кажучи, саме так я й подумав. Але зараз вона дивилася на мене, як на дитину, і я розгубився.

— Чорний пилок стане найбільшим відкриттям людства, — сказала Ірма.

Капрал гмукнув.

— Що? Скажеш, що ні? — Ірма витягнула мізинцем ще одну крихітну чорну дрібку й простягнула капралові, звісившись із броні. — Тепер ти.

— Ірмо… — він поглянув спідлоба. — Я ж казав тобі…

— У тебе перший бій сьогодні.

— Саме так. І я хочу перемогти сам. Не під пилком, розумієш? Сам.

— Сам би ти здох іще рік тому.

— Знаю. Але сьогодні хочу сам.

Ірма скривилася.

— Ти ідіот, — прохолодно сказала вона. — Не можна зістрибувати відразу! Скільки ти вже чистий?!

— Тиждень, — відповів капрал і опустив очі. Як мені здалося, навіть винувато.

— Не смій! Чуєш?! Ти ні чорта в цьому не тямиш!!! Не можна кидати!

— Ірмо, все буде нормально. Після бою я знову закинуся. Хочу довести їм усім!

— Слухай сюди, розумнику! Так не можна робити! Не можна зістрибувати! Не можна заходити в клітку чистим! Якщо тебе там не розірвуть, то здохнеш потім!!! Бо ти рік на пилку! Рік! Знаєш, що це значить?!

Ірма легко зістрибнула з броні й підійшла до Окамури з таким виглядом, ніби зібралася видовбати йому очі. Тицьнула під ніс пакет із пилком.

— Зараз! При мені!

— Добре… — похмуро мовив той, і лице його сіпнулося.

Ірма дивилася так, ніби намагалася спопелити капрала поглядом.

Він устромив руку в пакет, дістав пристойну щіпочку на мізинці й показав Ірмі. Неначе фокусник, який демонструє порожній циліндр. Я стояв за спиною Окамури і бачив: він обдурив Ірму. Піднісши мізинець до ніздрі, різко затиснув її пальцем, вдав ніби вдихає, а сам, відвертаючись, струсив пилок на землю. Спритно — збоку здалося, що він усе зробив.

Ірма кивнула й знову видерлася на всюдихід розфасовувати чорний порошок.

— До речі, розкажи йому, — раптом попросила вона.

— Розказати що? — не витримав я.

— Десь рік тому я гепнувся з південної стіни Контуру, — сказав японець. — Перелом хребта.

— У кого?

— У мене, — капрал усміхнувся. — Лежав, як жук. Про те, що встану, не було і мови. І до Землі теж не дотягнув би. Біль був такий, що я б застрелився, якби мені дали зброю. Лікарі лупили якусь хімію, але вона не допомагала.

— А потім я принесла йому пилок, — сказала Ірма. — Чверть грама щодня — і капрал устав на ноги за місяць. Буквально.

Я розгублено подивився на капрала, потім на Ірму:

— Мабуть, не така вже й серйозна травма…

— Ні, там усе по-дорослому було, — відмахнулася Ірма. — Покажу знімки, якщо захочеш. А тепер, як бачиш, спинний мозок повністю відновився.

— Ірмо, ти, звісно, вибач, але…

— А лікарі, до речі, теж не розуміють, — докинув капрал. — Разів десять уже обстежували. Вважай, щомісяця.

Окамура легко застрибнув на всюдихід. Не знаю, як щодо світового рекорду зі стрибків у висоту, але дуже на це скидалося.

Тепер уже я міг сказати абсолютно точно: він у приголомшливій формі. Вони обоє. Але брати на віру розповідь про чудесне зцілення я не поспішав.

— По-твоєму, ти видужав через пилок? — запитав японця.

— Він вирощує нейрони, — відповіла за нього Ірма, — мільйони нейронів на годину! Відновлює м’язову й кісткову тканину, збільшує реакцію. Багато всього.

— Не знаю, лейтенанте, чому Ірма вирішила запросити тебе в наш клуб, — сказав Окамура, — але я б на твоєму місці стрибав від радості.

— Ти й так стрибаєш… — вирвалося в мене.

Ірма з капралом засміялися.

— Таки свій пацан, — кивнув він їй. — Нормік!

— Спробуєш? — Ірма знову простягнула пакет.

— Не все відразу, добре?

Вона кивнула. Капрал ящіркою пірнув у люк. Я подерся на броню.

— Ірмо, то що ж це за квітка? І чому я не бачив її в картотеці?

— Зрозумієш колись. Двома словами не поясню.

З люка висунувся капрал:

— Їдьмо вже!

Ірма взяла мене за плече й розвернула до себе.

— Я вивчаю пилок понад рік. Лікування капрала — разючий результат, але далеко не єдиний. І зараз мені потрібен напарник. Учений, а не просто чувак із гвинтівкою.

Я невпевнено знизав плечима.

— Ну… Якщо це не просто торгівля наркотою…

— Це найприголомшливіший медичний експеримент в історії! — і вона перша стрибнула в люк.

Всюдихід рвонув з такою швидкістю, неначе пилок подіяв і на двигун. Я ледь втримався на броні. Усередину навіть не заліз, а впав.

Знову промайнула мимовільна заздрість щодо їхньої спритності. Наркота, брате, це просто інопланетна наркота…

Коли всюдихід зупинився в таборі, сонце вже пливло на захід. Я виліз із люка й виявив, що ми не поряд з біостанцією, як я думав, а біля величезного складського комплексу. Ірма, перехопивши мій здивований погляд, усміхнулася.

— Ходімо, буде цікаво, — і зістрибнула зі всюдихода.

5

Ми покидали важке спорядження й скафандри. Ірма розстебнула кітель. Широкий пояс її армійських штанів красиво увиразнював талію, і я мимоволі подумав, що вона все ж таки шалено гарна. Усередині складів Ірма з виглядом господині повела нас якимись коридорами. Величезні ангари були завалені такою кількістю всього на світі, що, здається, ми могли б автономно прожити років десять, не зазнаючи ні в чому ані найменшої потреби. Потім увійшли в якесь підсобне приміщення, де в кріслі сидів товстун величезного зросту. Хоча «товстун» — це я даремно. Хлопець був аж ніяк не худий, але м’язів мав значно більше, ніж жиру.

— Салют, Ірмо! — і він виставив уперед величезний кулак.

— Хаюсики! — вона вдарила його кулак своїм. — Знайомся, це наш лейтенант. Він зі мною.

Здоровань багатозначно подивився на неї:

— Геть-чисто з тобою?

— Так. Розслабся, він наш.

Сержант простягнув кувалдоподібний кулак і мені.

— Алекс, — відрекомендувався він. — Позивний Духовка.

— Гіль, — сказав я. — Позивного ще не завів.

— За мною не заіржавіє, раптом що! — і Алекс загиготів. — Тільки не ображатися!

Ірма дістала пакети з чорним пилком:

— По двадцятці за грам.

Алекс здивовано підняв брови.

— Ірмо,