Ілларіон Павлюк - Танець недоумка

рухом, і це в скафандрі! Я подумав, що в японцеві прихована незвичайна сила.

— Не відставай, — підморгнула мені Ірма і теж легко вистрибнула назовні.

4

Я спробував вибратися зі всюдихода так само швидко, як і вони, але сам собі видався незграбою. Так, вони просто красунчики.

Ми стояли в ріденькому підліску. Капрал був насторожі — з усього видно, що до своєї служби хлопець ставиться поважно. Ірма, навпаки, упевнено подалася до найближчих заростей, навіть не завдавши клопоту дістати з-за спини гвинтівку. Чесно кажучи, мені більше імпонувала напружена настороженість капрала. Я поспішив за Ірмою, на ходу активуючи «руку» стедішота — маніпулятор акуратно подав мені гвинтівку. Капрал замикав нашу маленьку групу, готовий спопелити все, що проявить агресію. А проявляти агресію було чому — попереду, буквально за десять кроків, розбіглася навсібіч зграйка дволапих рептилій, досить сумирних на перший погляд. Але звір, що вони його вбили, красномовно спростовував їхню «сумирність». На Іш-Чель була якась дивна щільність фауни: звірі сходили зі шляху людини лише останньої миті, встигаючи вразити своїм страхітливим виглядом.

Ірма швидко йшла вперед. Ось вона розсунула гілля високого чагарника… І я заціпенів. Це було дивовижне видовище.

У центрі галявини, посеред чорного вулканічного піску, росла квітка. Гігантська п’ятиметрова квітка. Чотири величезні, яскраво-лілові пелюстки, граційно зігнувшись, лежали на піску. Між пелюстками гордо вивищувалося кілька напівпрозорих шестиметрових тичинок — теж яскраво-лілових. Квітка фосфоресціювала рівним неоновим світінням. Та ще й таким інтенсивним, що навіть удень, хай і такий похмурий, як нині, це було помітно. Під легкими подувами вітру тичинки хилиталися, немов пританцьовували під нечутну повільну мелодію.

Від усієї цієї краси линув запаморочливий тонкий аромат… суниць. Саме так — аромат не просто нагадував запах суниць, а практично і був ним! Справжнім, таким упізнаваним запахом спілих лісових суниць!

— Оце так… — вирвалося в мене.

Ірма задоволено всміхнулася і попрямувала до квітки.

— Пильнуй! — раптом вигукнув капрал.

Ми відразу опустили прозорі забрала скафандрів і присіли, готові стріляти. Капрал показував пальцем на невеликий кущ за десять метрів від квітки.

— Бачу! — відповіла Ірма і дістала нарешті свою гвинтівку з-за спини.

Я поки що не бачив нічого. Хай там як, жодного руху не було помітно. Ірма витягла мультивізор і подивилася в нього, клацаючи перемикачем спектрів.

— Смертожук, — сказала вона і тицьнула прилад мені. — Дивися туди!

Справді, неподалік від пелюсток лілової квітки нерухомо сиділа велетенська комаха.

— Готуйте сітку! — скомандувала Ірма.

Я допоміг капралові дістати з наплічника спеціальне обладнання, яке вистрілює сітку й автоматично затягує її на об’єкті. Ми почали повільно наближатися до смертожука.

На відкритому просторі складно було нас не помітити, але жук, як і раніше, сидів нерухомо. Ми були вже кроків за двадцять. Це було дивно… Якби він навмисно зачаївся, то, підпустивши так близько, почав би загрозливо тріскотіти хітином. А його поведінка була нетипова. Хіба він сам готувався напасти на нас, поки ми думали, що полюємо на нього…

У грудях виник неприємний холодок. Я ступив іще кілька кроків… І видихнув, опускаючи гвинтівку. Тепер можна було чітко розрізнити на панцирі смертожука пісок і пташиний послід. Дохлий.

Ірма теж випросталася, підійшла й копнула мертвого жука носаком.

— Ого… Іди поглянь, — покликала вона.

Я підійшов. Суничний аромат запаморочливо посилився. Найбільше на світі мені хотілося зараз з’їсти маленьку запашну ягідку. Я навіть спіймав себе на думці, що механічно поглядаю під ноги, ніби тут і справді могли рости суниці. Але навколо, звісно ж, був тільки пісок, що переливався в ліловому світлі антрацитовим блиском.

Я змусив себе зосередитися на мертвій тварині. Із землі до панцира смертожука тяглися численні тонесенькі білі відростки, що нагадували чи то якесь коріння, чи то черв’яків…

— Щось проросло в нього?

Ірма не відповіла. Я знову подивився на квітку, що її пелюстки стелилися по обидва боки від нас за якихось два метри. Їхня поверхня була аж ніяк не гладка, як видавалося здалеку, — її густо вкривали довгі прозорі щетинки. Точніше навіть — пух. Я спробував уявити, який він на дотик, і чомусь стало неприємно — згадалася гусінь з сімейства коконопрядів, яку ми в дитинстві називали «волохатою». Її тільце теж вкрите тонесенькими довгими ворсинками, і шкіра після контакту з нею довго свербіла…

— А ось іще один, — Ірма підчепила носаком край панцира іншого смертожука, майже повністю похованого під шаром піску.

Я не міг відірвати погляду від квітки. Щось із нею було не так… Якщо не брати до уваги моїх асоціацій з гусінню, вона була прекрасна. Тичинки так само чарівливо танцювали на вітрі, а аромат аж п’янив. І, що дивно, запах, коли ми наблизилися, не став ані неприємним, ані дурманним, натомість зробився якимось об’ємним і таким разюче смачним, аж слина потекла. У ньому відкрилися нові нотки, і хотілося залізти всередину квітки, щоб відчути, як же пахне там…

Ірма схилилася над другим смертожуком. Знизу він теж виявився «пришитий» до ґрунту білими нитками, але панцир був уже майже порожній.

— Він зогнив зсередини! — сказала Ірма. — Ми знаємо, що на цій планеті немає гнильних бактерій, але цей смертожук таки зогнив! Поглянь!

Там, де відростки проникали в тіло, воно й справді було ніби гниле. Тільки ніякого характерного запаху я не відчував. Я взагалі нічого не відчував, крім суничних пахощів.

— Цікаво… — мовив я, хоча, правду кажучи, «танцююча» квітка зараз хвилювала мене більше. — Слухайте, лише мені здається, що з цією квіткою щось не так?!

— Усе нормально, лейтенанте, — озвався капрал. — Ми тут не вперше.

— І це не квітка, — промуркотіла Ірма, й далі дивлячись на смертожука. — Ходімо. Познайомлю вас ближче.

І вона рішуче пішла просто до лілової рослини. Квітка немов ожила. Пелюстки помітно затремтіли, а тичинки гойднулися вбік Ірми.

— Ірмо…

Але вона увірвала мене жестом руки. Тичинки зігнулися. Їхні кінчики були тепер на рівні Ірминої голови, вони неприємно погойдувалися. Як кобри.

Я зупинився, не знаючи, що робити. Озирнувся на капрала. Він показав мені знак «окей». Мовляв, не кіпішуй, хлопче…

Ірма тим часом повільно підняла праву руку, так ніби збиралася схопити ці тичинки. І завмерла. Минуло секунди три, аж раптом одна тичинка метнулася до забрала її шолома зі стрімкістю гюрзи, яка атакує. Ірма блискавичним рухом відхилилася, схопивши тичинку рукою. А в другій уже тримала пластиковий пакет, в який встромила кінчик тичинки і добряче труснула. Пакет одразу вкрився зсередини якоюсь чорною гидотою. Наче з тичинки (чи що воно таке) чимось туди бризнуло… Ірма відразу опустила її і ступила до наступної.

Та гойднулася назустріч, але її теж було спіймано. Ірма запхнула і її в той самий пакет. Так вона встигла «видоїти» ще дві тичинки, аж раптом черговий ліловий відросток виявився занадто спритним. Вислизнувши з-під Ірминої руки, він метнувся до її обличчя й виплюнув просто в забрало густу чорну хмару.

— Передоз! — весело сказав капрал за моєю спиною.

Хмара зависла навколо шолома, осідаючи на скло. Ірма засміялася з цього зрозумілого тільки їм жарту, протираючи забрало рукавичкою.

— Це небезпечно? — запитав я.

Він знизав плечима.

— Вона ж у шоломі.

Ірма тим часом зловила нову тичинку і теж «подоїла» в пакет.

— Годі на сьогодні, — нарешті сказала вона й простягнула