Марина Гриміч - Клавка

знаю, що з одним чоловіком робити… а тут, чорт би їх узяв, відразу двоє!

— Ні, Клавочко, не жартую! Часом доля підносить нам, жінкам, такі сюрпризи, що не знаєш — плакати чи сміятися!

Вона обійняла Клавку.

— Ну, за таке не гріх і випити! — сказала вона й дістала ще одну стопочку. Потім вийшла з кімнати помити яблука, принесла відкриту вчора баночку маринованих маслюків, шматочок сала.

Клавка відчула приплив апетиту. Я ж сьогодні не обідала! — згадала вона.

— Ну що ж, Клавочко, якщо ви прийшли по пораду, то розмова буде не короткою і не легкою, — сказала вона, наливаючи собі горілки і підливаючи Клавці добавку. Та почала опиратися, проте Єлизавета Петрівна наполягла на своєму. — Тут головне зробити правильний вибір, — серйозно сказала вона, — бо від цього залежатиме все ваше наступне життя. А гнатися за двома зайцями, як то кажуть, — упіймаєш облизня…

Вона підняла келишок, припрошуючи, щоб Клавка зробила те саме. Клавка, дарма, що вже трохи сп’яніла, з радістю приєдналася. Іншого способу зняти напругу у неї зараз не було. Жінки цокнулися й перехилили — Єлизавета Петрівна випила все, Клавка — один ковток.

Прохорова стала нарізати ножем хліб, сало, виклала на тарілочку маслюки, полила пахучою олією, розставила тарілочки з виделочками, і жінки приступили до трапези.

Трохи перебивши відчуття голоду, вони глянули одна на одну.

— Я теж мала подібну ситуацію один раз у житті. І мені теж довелося робити вибір. І я й досі не впевнена, чи правильно його зробила.

Клавка підклала кулачок під підборіддя, спершись ліктем на стіл. Вона хотіла подробиць. Прохорова знову долила собі горілки, спробувала «освіжити» Клавчину чарочку, але та накрила її рукою.

— Підступна доля поставила переді мною вибір: з одного боку, чоловік, старший за мене на 12 років, сімейний, зі старими ранами, похмурий, але з високим становищем. З іншого боку, — молодий, безтурботний, здоровий, з хорошою перспективою спільного сімейного життя з купою дітей і кар’єрним зростанням, легкий на руку, з почуттям гумору, але трішки легковажний…

Клавка, згадавши вчорашнє «ти» на адресу Баратинського, розширила очі:

— Борис Андрійович?

— Тьху на тебе! Свят-свят! Він же мені в сини годиться! — відмахнулася Єлизавета Петрівна. — Хоча… — вона розсміялася. — «В сини годиться» — це я загнула, бо тоді б мені довелося його народжувати в дев’ять років!

Прохорова налила собі ще горілочки, але пити не поспішала. Наклала на тарілку грибочків.

— Ох, — поскаржилась вона. — Як вип’ю, то такий апетит розбирає! — і перехилила стопочку.

Клавка терпляче чекала, поки вона наїсться.

Але Єлизавета Петрівна, здається, передумала ділитися з нею сокровенним. Вона мовчала і думала про своє.

Клавка, напевно, під впливом алкоголю, набралася нахабства і спитала в упор:

— То кого ж ви вибрали?

Та, здавалося, не хотіла відповідати, але врешті-решт сказала:

— Любов! — і важко зітхнула. — Я вибрала любов!

«То, значить, все-таки молодий?»

— Оцей старий, з хворою дружиною, з дорослими дітьми, зі старими болящими ранами, з паскудним характером, виявився мені милішим…

«О ні!» — закричала Клавка подумки.

— І я добре знала, на що я йду: я ніколи не вийду заміж і не матиму дітей.

— Єлизавето Петрівно, дорогенька… — затнулася Клавка.

— Я знаю, що ти скажеш: а як же сімейний затишок, а як же дитячі усмішки?.. Ти знаєш, я довго про це думала… Чесно кажучи, мені глибоко начхати на сімейний затишок… І материнський інстинкт — це також не про мене. Хіба так буває? — спитаєш ти. А от повір мені, буває.

Клавка мовчала.

— Але зараз, — весело сказала Прохорова, — нам треба вирішити твоє питання.

— Так, Єлизавето Петрівно, так, дорогенька!.. — жалібно попросила Клавка.

Прохорова рішучим рухом відсунула порожні тарілки набік, звільнивши місце на столі.

— У нас є Клава, — вона взяла зелене яблучко і поклала посередині. — І є два ухажори… — вийняла з вази два великі червоні яблука і поклала обабіч зеленого.

— Євилазето, тьху ти, язик заплітається… Єлизавето Петрівно! — вигукнула Клавка.

— О, та ти в нас п’яненька! — розсміялася Прохорова.

— Подивилися б ви на себе в дзеркало! — відмахнулася Клавка.

— А що? І подивлюсь! — Прохорова підвелася з-за столу, підступила до дзеркала, що висіло біля дверей. — О-о-о! Євилазето Петрівно! — пожартувала вона до свого відображення. — Дєла ваші плохі! — І знову розсміялася.

Клавка — за нею.

— То що ви хотіли мені сказати? — перепитала Клавка.

— Тю! Вже забула! — махнула рукою та. — Що я сказала перед тим?

— Перед тим? Що у нас два ухажори вималювалися на горизонті.

— А! Згадала! Так от!..

— До речі, вони мені ще не ухажори! — запротестувала Клавка. — Один провів раз додому, інший прислав букет квітів і ящик яблук.

— Клавочко, вибачте, але ви не Вєра Холодная, щоб вам просто так прихильники надсилали квіти і фрукти! Так що в нас із вами задачка з двома невідомими. «А» — тобто Алєксандр Сергійович (прям як Пушкін!) і «Бе» — тобто Борис Андрійович.

Прохорова взяла два червоні яблука і стала уважно розглядати посоловілими очима.

— Для початку, — сказала вона, — нам треба невідомих зробити відомими.

— Тобто?..

— Ну, по-перше, з’ясувати, чи «А» випадково не жонатий? — Прохорова піднесла одне з червоних яблук до очей, неначе намагаючись прочитати там відповідь на запитання. — До речі, «Бе» також годилось би перевірити. — Вона раптом задумалася, немов згадувала щось. — Клавочко, скажу вам по правді, оцей «Бе» — той іще бабій! Скільки від нього плакало дівчаток і молодих жінок — ой-ой-ой! Так що візьміть собі це на замітку, коли будете наступного разу розкривати перед ним своє недосвідчене серце!

Клавку остання новина не дуже зачепила, можливо, тому, що вона й справді була п’яненька і в неї в голові вже все перемішалося — і «А», і «Бе»…

Єлизавета Петрівна продовжила:

— Якщо «А» — неодружений, то за всіма параметрами — він найкращий для нас кандидат.

— Але він же старий! — знов обурилася Клавка.

— Зате буде вєрний…

— Нє факт, Єлизавето Петрівно, нє факт! — пожартувала Клавка і помахала вказівним пальчиком.

— Тут ти права… Але за теорією ймовірності… — Прохорова не доказала фразу.

— Добре, приймається! — погодилася Клавка.

— І все-таки дружиною секретаря ЦК, — останні слова Єлизавета Петрівна промовила пошепки, — бути солідніше, ніж якогось там пройдисвіта — з «ні миски, ні ложки», із сумнівним минулим, із сумнівним майбутнім, із сумнівною репутацією — хіба що з усіма тридцять двома білими зубами в роті.

Клавка готова була погодитись.

— Але, — підняла вгору вказівного пальця Єлизавета Петрівна. — Є ще одне «але». Тю ти, тавтологія… Але, — переформулювала вона речення, — є ще один чинник.

— І який же?

— Твоє серце, Клавочко, твоє серце!

«Моє серце?» — спитала