Ірина Скрипник - Маркус, Ірина Скрипник

Усвідомивши це, я обережно сів поруч і поцілував його руку в місці опіку. Моє серце стислося від болю за нього, і сльози зрадливо підступили до очей. Опік почав зникати, але він відштовхнув мене з криком. Його обличчя почервоніло від люті, а очі виблискували, наче погляд дикого звіра.

———  Залиш мене в спокої! Відчепися вже від мене! Ти мені набрид!

Його слова пронизали мене до глибини душі. Спробував усміхнутися, відчуваючи, як куточки моїх губ тремтять від напруження. Я простягнув руку до його обличчя, щоб вилікувати опіки і там, але він схопив мене за руку з несподіваною силою.

———  Я ж наказав тобі дати мені спокій!

———  Але я не можу цього зробити, - знизав я плечима, намагаючись говорити м'яко.

———  Чому? – Карлос швидко скочив на ноги. Його очі горіли злістю. - Просто залиш мене одного! Що у цьому складного? Ти ж теж вважаєш мене чудовиськом... То чому ти тут?

Тієї ж миті я підвівся, і здивовано глянув на нього. Серце стислося від несподіваного звинувачення. З чого це він вирішив, що я саме так думаю про нього? Як йому взагалі могло прийти щось подібне у голову? Почуття глибокого жалю і нерозуміння напало на мене.

———  Гадаєш, що я забув про той випадок, коли ти кинув у мене свій меч? Ми ж тоді ще були дітьми… Я вважав тебе за свого брата…

Після цих слів він знову сів під стіну, підібгавши ноги в колінах. Обличчя його стало ще сумнішим, а в очах заблищали сльози. Я бачив, як його губи тремтять, намагаючись стримати ридання, але розпач пробивався назовні.

———  Все життя тільки й чую: чудовисько! Повинен померти! — він глянув на мене з таким болем, що в мене стислося серце. — Наче я хотів бути таким. Я просто намагався вижити. Чому всі хочуть мене вбити? Тому що я не їм звичайну їжу? Чи не їм індичку? За це мене треба вбити? Та я навіть вампіром не хотів бути! — Він розвів руками убік, розпач і безпорадність читалися в кожному його русі. — Ось це все! Все, що довкола! — його голос зірвався на крик. — Ти хоч уявляєш, як я це все ненавиджу?

———  І мене ти теж ненавидиш? - Запитав я, намагаючись зберегти самовладання.

Усередині все тремтіло від страху почути ствердну відповідь. Але Карлос лише зітхнув. Його плечі опустилися, і, закусивши губу, він відвернувся від мене в інший бік. Я продовжував стояти і дивитись на нього, відчуваючи, як усередині зростає занепокоєння. Він справді так думав чи говорив усе це з розпачу? Я не міг цього зрозуміти. 

З ким би він не бився, цей бій на нього дуже вплинув. Він зламаний і фізично, і морально. Не можна, щоб вампіри бачили свого ватажка у такому стані. Хоч я й обіцяв, що захищу його, але сам я можу не впоратися з розлюченим натовпом вампірів. Правду кажучи, я й до цього не завжди справлявся. Думаю, з мене був нікчемний помічник та охоронець. Я дуже багато разів підводив його. Як би я не намагався бути сильнішим, з ним завжди траплялося щось, з чим я не міг впоратися. Карлос ніби притягував усі неприємності до себе. Вважав мене в дитинстві своїм братом? Це — мило. Але що він зараз думає про мене насправді?

Зібравшись із думками, я обережно сів поруч із ним. Його тіло моментально напружилося, ніби готуючись до захисту. Він різко спробував штовхнути мене ногою, але я швидко відсунувся і глянув на нього. В його очах я побачив блиск сліз, які боролися, щоб вирватися назовні. Він стиснувся, ніби чекав від мене нової атаки, і в цьому стані було щось лякаюче тендітне. Його руки тремтіли, невпевнено перебираючи складки на одязі. Губи були стиснуті в тонку лінію. Навіть його дихання було нерівним, ніби кожне зітхання було для нього випробуванням.