Олександр Боргардт - Аналітична історія України

згадати й не додати оте, третє, аж як красномовне. Є постанова ВЦИК та СНК СССР від 7.08.1932 – «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укрепления общественной социалистической собственности». Вона фактично ліквідувала різницю поміж великими та малими крадіжками; покарань полишилося два, – 10 років табору або розстріл. Коротше кажучи, це був отой закон, який в народі розуміли, як «закон про збирання колосків». Зверніть лише увагу на те, як завчасно та запобігливо він прийнятий: обривав людям ще якийсь шанс вижити підчас наступного голодомору.

Так хтось там ще насмілиться бовкати, що все це не було заздалегідь турботливо та дріб’язково заплановане?

У важливому для історії питанні – хто несе весь тягар відповідальності за Український Голокост, за жахливу смерть мільйонів людей, – немає жодних проблем, всі ці люди є добре відомі. Крім отієї злочинної масової дрібноти, про яку йшлося вище – «коммуністов і комсомольцєв», – безпосередню відповідальність несуть три вищих на той час посадових особи совєцької України; три її сталінських гауляйтери, що виконували задум «вождя», – Л. Кагановіч, С. Косіор, та особливо він: П. Постишев.

Негайно по приїзді з Москви, уже в обличчі загрози голоду, він категорично відмовляє у будь-якій допомозі селу посівним зерном. Бо, мовляв, – селяни повинні його відшукати самі; але де саме «відшукати», коли все давно підібрали заготівельники – він не пояснив. Втім, очевидно побоюючись, що голодомору може не статися, він, на всякий випадок, уже на початку березня (6.03.1933) – розсилає телеґрами з наполяганням якомога форсувати хлібозаготівлю. На підтвердження всього цього є велика кількість документів.

На макабричному тлі загального голодомору розігрувалася ще особиста трагедія, – остаточний кінець «українізації», розправа з міністром освіти М. Скрипником. Який, попри постійні репресії щодо української інтеліґенції, не втрачав надії. А інтеліґенцію нищили, цілеспрямовано й послідовно, за наказами з Москви. Рік 1930 – чи не перша ластівка, судова комедія СВУ (Спілка Визволення України), якої насправді ніколи не існувало; потім, наприкінці 1934 – «процес 28», звинувачення стандартні, хоч так само вигадані: «террорізм». На 1936 припадає процес М. Зерова, М. Пилиповича та інших, теж вигаданий. Знову, те ж саме, вони прагнули, ніби, «свєржєнія Совєтской власті на Украіне, созданія буржуазной незавісімой украінской рєспублікі». А вже так, між іншим, готували й замах на життя С. Косіора та П. Постишева. Та завдяки «постоянной бдітєльності органов» – так і не приготували…

М. Скрипник, міністр освіти УССР, – давно пересварився з російським шовіністом і людожером П. Постишевим, який ще будучи секретарем Харківського обкому заважав українізації, як міг. Та, вживши всі свої зв’язки, врешті випхнув його до Москви, де Постишева підвищили й зробили секретарем ЦК ВКП(б).

Потім, коли він іще за напуттям Сталіна повертається до Харкова, – починає зводити порахунки зі Скрипником. Використовуючи стандартні звинувачення в «націоналізмє», він обтяжує М. Скрипника тим, що він усіх «націоналістов» прикриває ширмою «українізації», як і власною широкою спиною.

Постишев діє, ясна річ, не сам, не від себе; він згуртовує цілу зграю українофобів: В. Затонського, С. Косіора, П. Любченка, М. Попова, А. Хвилю, О. Шліхтера. Всі вони починають ганити М. Скрипника на 4-х (!) наступних засіданнях Політбюро ЦК КП(б)У, та коли він вживає випробуваний захід та вирішує «покаяться», – його каяття не приймаються. А він, відчувши, чим від цього тхне, невдовзі застрелився. Постишев переміг і тут…

Він був доповідачем і автором постанови Пленуму ЦК КП(б)У від 18–22.11.1933, який остаточно засудив як небезпеку № 1 – «украінскій націоналістічєскій уклон».

П. Постишева, разом із С. Косіором (вони поруч презентувалися як «Пат і Паташон») та іншими замели 1937, підчас Великого Полювання, але розстріляли, кажуть, тільки 1939. Добре, що не відразу, – мав час і подумати – заради чого жив на світі. Але, хіба таке щось – тупе та затяте, – здатне думати? – навряд…

Коли все це катівське злочинство реабілітували після XX з’їзду – популярність П. Постишева сягнула чи не вищого рівня, вище, ніж за життя…

Не доводилося зустрічати партійної меморіальної літератури, присвяченой Л. Кагановічу або П. Постишеву, але – щодо С. Косіора…

Принаймні, у Москві, під самий занавєс «пєрєстройкі і гласності» була видана меморіальна збірка «О Станиславе Косиоре. Воспоминания, очерки, статьи», Москва, 1989. Злочинний совєцький режим, безсилий та звироднілий, гарячково пошукував у минулому те, на що можна опертись, за допомогою чого можна протриматися ще. На місце розвінчаного історією – шукав чогось нового. Не в стані похвалитися нічим, крім хрущових, брєжнєвих, андропових або черненок, – режим шукав героїв поміж сталінськими жертвами. Як завжди, – не розбираючись, не думаючи.

Від «Дела С. Косиора» в КҐБ полишилися тільки обкладинки, зміст хтось старанно украв, а тому у вступній статті такий собі М. Погрєбінскій від себе визначає причини загибелі свого героя. Втім – дуже загальні. Виявляється, що то була недостатня активність «в созданіі культа, восхваленіі вождя». А крім того – «попитка імєть собствєнноє мнєніє». Наприкінці автор не забуває пригадати, що його підопічний «особенной любовью пользовался на Украине». Так, дійсно: його там так любили, так любили…

Від С. Косіора довідуємося, насамперед, про справжні причини голодомору. Виявляється, що: «Кулаки хотят задушить советское правительство костлявой рукой голода, мы перебросили костлявую руку голода на горло кулаку». Щоправда, ми вже десь чули про те, що «кулак бил ліквідірован как класс» ще невдовзі по 1930, по колективізацїі, але… Не можна «нє вєріть вождю»; та й розумово не треба надто багацько вимагати.

До запобігливих заходів совєцької влади, які незаперечно доводять, що голодомор планувався та готувався заздалегідь, відноситься ще «Постановлєніє» 1932. Воно виключало закріпачених «колхозніков» з числа пашпортизованих громадян країни. Від них, як вони з’являються у місті легально, – потрібна була «отпускная», засвідчена червоним поміщиком (прєдсєдатєлєм колхоза) та місцевою владою. Але, підчас голоду люди у відчаї подавалися, куди очі дивляться. Так виникло нове «Постановлєніє» Політбюро ЦК КП(б)У (5.06.1933, «совєршєнно сєкрєтно»), теж за підписом улюбленого «вождя» України – «О средствах борьбы с детской беспризорностью». Закріпачення селян стосувалося лише дорослих, діти під нього очевидно не підпадали. А тому й найбільше займалися тим, що С. Косіор так влучно охрестив «бродяжнічєством». Діти теж розбігалися із сіл, чи то втративши батьків, чи то в надії десь якось вижити.

Він тут продовжує свою лінію, спираючи все на підступи ліквідованих як клас «кулаков». Бо це, бачите: «кулачество и прочие контрреволюционные элементы развернули усиленную агитацию за посылку детей деревней в города, преследуя этим определенные контрреволюционные политические цели». Гудить куций «вождь» і місцеві орґани влади, які – виявляється – цьому якось ще й «потворствуют».

Сучасний читач може подумати, що ми маємо тут справу з психічно хворою людиною, але чи не був