Томас Пінчон - Веселка тяжіння, Томас Пінчон

Тижнями він їздить у товарняках, висне на поруччі визначеного йому вагона, поки всередині хтось інший спить на щойно звільненій солом’яній лежанці, пізніше вони поміняються місцями — так легше не заснути. Щодня Танатц бачить пів дюжини переміщених, що, закунявши, випадають з потяга, часом дивитися на таке навіть весело, але зазвичай — ні, гумор переміщених — доволі залежна від ситуації штука. Йому ставлять штампи на руці, на лобі та сраці, влаштовують дезінсекцію, зондують, пальпують, іменують, нумерують, передають, вписують у рахунок-фактуру, відряджають не туди, затримують, нехтують. Він потрапляє і виривається з паперових лабетів російських, англійських, американських і французьких петингістів, знову і знову по колу окупації, вже починає впізнавати обличчя, кашлі, пари чобіт на нових господарях. Без пайкової картки чи Soldbuch[618] ти приречений пересуватися групами по 2 000 від центру до центру всією Зоною, можливо, і до скону. І серед ставків і стовпів загону неподалік Мекленбурґа Танатц дізнається, що такий він геть не один. Другої ночі у вагоні в нього крадуть черевики. Він підхоплює глибокий бронхіальний кашель, має високу температуру. Цілий тиждень його ніхто не оглядає. За дві таблетки аспірину доводиться відсмоктати у чергового санітара, якому навіть подобаються неголені щоки з температурою під 40° біля стегон, дихання мартена під яйцями. У Мекленбурзі Танатц краде недопалок у сплячого однорукого ветерана, і його пів годити товчуть руками і копають ногами люди, чиєї мови він ніколи не чув і на чиї обличчя йому так і не випаде глянути. Через нього переповзають блощиці, не дуже навіть роздратовані тим, що він трапився на їхньому шляху. Хліб його насущний сьогодні забирає інший волоцюга, менший за нього, але з таким виглядом, наче має на те повне право, з виглядом, який Танатц у найліпшому випадку може хіба імітувати, тож не зважується кинутися навздогін за гномом у дранті печінкового кольору і з засмальцьованою копицею волосся на голові… а всі інші дивляться: жінка, яка всім розповідає, що Танатц щоночі чіпляється до її дівчинки (але Танатц навіть поглядом не годен з нею зустрітися, бо так, він хоче, йому хочеться стягти з тої тендітної і вже майже зрілої красульки солдатські штани і встромити твердий прутень між блідих сідничок, що так нагадують йому Б’янчині, злегка покусувати зсередини м’якенькі-як-хлібний-м’якуш сідниці, потягти за довге волосся, відкрити горло, щоб Б’янка стогнала, рухала головою ой як же їй це подобається), і слов’янин з навислими бровами, який змушував Танатца ходити на полювання за сигаретними недопалками, коли гасло світло, і відмовлятися від сну не так заради шансу справді знайти недопалок, як заради права слов’янина цього домагатися, — цей слов’янин також дивиться, по суті, ціле коло ворогів спостерігало за тією продрозверсткою і неспроможністю Танатца щось вдіяти. Їхній суд зрозумілий, в очах така ясність, якої Танатц ніколи не бачив на «Анубісі», чесність, якої не уникнеш, не струсиш із себе… нарешті, нарешті він мусить зустрітися віч-на-віч, буквально своїми очима глянути на цю прозорість, на справжнє світло…

Потроху відновлюється пам’ять про останній запуск на Пустищі. Лихоманки відшліфовують жаром, біль відділяє домішки. Постійно повертається образ — у брудно-брунатному, майже чорному очному яблуку відбивається вітряк і зубчаста сітка візирних ниток із віття дерев… бічні двері вітряка розчахуються і зачиняються швидко, як віконниці під час бурі… у веселковому небі одна хмаринка, наче мушля молюска, вище на краях дуже фіолетова, дим від вибуху, на небокраї щось світло-охряне… ближче, здається, фіолетове сердиться на жовте, оточує його, а жовте яскравішає, нутрощі жовтого затінюються ліловим, що виливається назовні, аж ген далі назовні вигнутою до нас кривою. Дивно (не щоб стерти цю мальовничу сцену, але), доволі дивно, розумієте, на Люнебурзькому пустищі нема вітряків! Танатц навіть швидко перевірив, переконався, ні, ніяких вітряків, гаразд, тоді звідки в оці Блікеро, який дивиться на Пустище, узявся вітряк? Ну, правду кажучи, тепер там відбивається вже не вітряк, а пляшка джину — але на Пустищі нема і пляшки джину. І вітряк таки відбивався. Що за притичина? А чи могло так статися, що очі Блікеро, в яких Ґрета Ердманн бачила карти його Королівства, для Танатца віддзеркалюють минуле? То була б неабияка чудасія. Хай би що відбувалося в тих очних яблуках, коли дивився, все зникло, коли відвертався, хіба час від часу фіксував якісь фрагменти. Катьє озирається через плече на свіжі рубці від ударів батога. Ґоттфрід у строю на вранішній перекличці, тіло знеможене, як у перелітного птаха, вітер великими брижами надимає на спині однострій від самих вугластих стегон, волосся куйовдиться, кривувата зухвала посмішка, рот відкритий, щелепа випнута, повіки опущені. Власне відображення Блікеро в овальному дзеркалі, старе обличчя — він зібрався натягти перуку під пажа, а-ля Леді Дракон[619], і бариться, заглядає всередину, обличчя запитує що? що ти сказав? перука перекручена і опущена трохи нижче, щоб стати ще одним обличчям, у важких тінях перуки майже невидимим… але, придивившись ближче, розрізняєш, як проявляються гребені кісток і жирові поля, біло-заморожено похитується, маску тримає рука, поверх тіней у порожнистому обширі каптура дивляться вже два обличчя, і що, Танатце, невже ти збираєшся судити цю людину? Танатце, невже тобі не подобався батіг? Невже ти не прагнув почути шерех і зітхання жіночого вбрання? Невже не хотів замордувати дитя, яке так любив, дуже весело прикінчити щось настільки безпорадне і безневинне, що підводить до тебе погляд, найостаннішої миті довіряючись тобі, усміхається, складає губки, аби поцьомати, і раптом на голову падає удар… що може бути ліпшим? А тоді крик, що виривається з твоїх грудей, раптове, всеохопне усвідомлення втрати, втрати назавше, невідворотний кінець любові, надії… незмога заперечити те, чим ти нарешті став… (але стільки страху, коли приймаєш його, отой зміїний писок — розкидаєш руки-ноги, дозволяєш увійти в тебе, у твоє справжнє обличчя, воно вб’є тебе, якщо…)

Усе це і багато чого іншого він розповідає тепер Шварцкомандо. Після тижня вигуків я знаю, після криків я бачив шварцґерет щоразу, коли за плавучими дротяними загорожами на шлакових відвалах або на переїздах з’являлося чорне обличчя, не дивно, що чутка розійшлася. Одного дня за ним нарешті приходять, підводять із соломи такої ж чорної від вугільної пилюки, як і вони, — підводять легко, як немовля, змітають у своїй доброті таргана з обличчя — і переправляють тремтячого, забирають стогнучого на південь до Ердшвайнгьоле, де тепер усі вони сидять навколо багаття, димлять і плямкають,